— Зугарен є? — поцікавився старший.
— Ано.
— То прошу.
Спочатку награвав лише та дослухався до голосу струн. Далі одважився і заспівав.
Пісня його була неголосна, сумовито-журлива, одначе голос добувався десь аж із глибини єства й зворушував торжкових тим, що промовляло єство. Підходили, кликані звабою, ставали й слухали.
Сам того не помічаючи, Світозар перейшов на оповідь-речитатив, натхненно й піднесено нагадував людові, яка благодать процвітала в ліпші, ніж сі, часи на долах і в горах безбрегої ойкумени — від замилуваної в світ людського і людяного Еллади до Дунаю і від Дунаю до Студеного моря, доки не возбуяло в людові звірине і не погнало той зворохоблений люд з одного кінця світу в інший. Спершу прийшли на Дунай римляни й скропили супокійно-мирну землю людською кров'ю, затим об'явилися готи, услід за готами вломилися дикими ордами гунни, нарешті наслано злою силою й обрів. Що творили ті, котрі топтали землю при Дунаї до обрів, склавини, далебі, знають. Та чи знають вони, яких сусідів замали, пустивши на Дунай обрів?
Світозар мав таку звичку: приплющував, співаючи, очі і все, що йшло від серця на струни, бачив, мов наяву.
…Доки біг купно з усіма, кому вказав путь до порятунку, не вельми доглядався. Й без того знав: поляже їх, переслідуваних не лише сторожею, а й турмою комонних, немало. Коли ж опинився в Дунаї та розглянувся, втратив і ту мізерію сили, що мав: поле при байраці, схил, що спускався до Дунаю, були устелені трупом — де рідше, де густіш, а де й зовсім густо. Та й серед тих, що досягли ріки й шукають тепер порятунку на супротивнім березі Дунаю, немало таких, які ледве тримаються на воді, а то й зовсім неспроможні триматися. Побігли, одержимі мислю: там порятунок, а опинилися у воді, згадали: вони ж не вміють плавати! Згадали й стали волати про поміч, а то й не волаючи, зникали під водою. Бо хто допоможе таким? Дунай он який широкий, стало б сили самому порятуватися в ньому.
До болю прикро було. Це ж він повів цих людей на загибель. Це з його уст злетіли слова: «Тепер лише Дунай нас порятує!» По собі міряв.
«А можна було порятуватися якось інакше? — виправдував свій вчинок і силкувався відшукати резони. — Тих, що долають дунайську широчінь, все ж таки значно більше, аніж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили собою плесо. Коли всі досягнуть берега та уникнуть погоні, підстав для докорів собі таки не буде».
Переслідуваний навіть перед лицем смерті благає заступництва. Благали його й Світозарові побратими. Знали-бо: найстрашніше позаду: погоні уникнули, караючий аварський меч в Дунаї не дістане, а супротивний берег мовчазний, тих, що могли б стати їм на перепутті, немає там. Чому б не вірити в щасливішу, ніж була досі, долю і не пнутися з останніх сил? Широкий він, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли йдеться про життя і волю, усе можливе і все посильне!
Та тим і гірка вона, доля гнаних і упосліджених, що їх не тільки люди, боги теж переслідують. Обри чи то перепливли десь на супротивний берег, чи докликалися до содругів своїх — тих, що стояли таки на тім боці Дунаю й завважили колотнечу між карателями і приреченими, — полонені не встигли ще й увірувати як слід: вони близькі до порятунку, як там, на супротивнім березі, об'явилася ще одна турма, і поспішала вона не кудись там, таки по їхні душі.