«Оце усе вже», — подумав Світозар і не став гребтися. Геть приголомшений був тією несподіваною з'явою, не те що пориватися кудись, думати, здавалось, не зугарен. І все ж тільки якусь мить. Затиснута тією миттю мисль випручалася раптом і зблиснула новою сподіванкою.
— Не йдіть із води! — крикнув найближчим. — Вертайте на середину ріки й пливіть за течією! Тепер вона лиш рятує…
Чи міг думати тієї миті, що в обрів, крім мечів, є ще й інша бронь — стріли? Прискали та й прискали ними на плавців — з одного і з другого боку. Кого не встигали потяти з першої засідки, сідали на комоней, забігали наперед і знову цілились. Аж поки не домоглися свого: лави жадаючих порятунку геть поріділи до ночі, а тих, що уникнули кари і втримались на воді, була така мізерія, що коли спустилася вона, нічка-рятівниця, на землю та сховала втікачів від лихого ока, авари вдовольнилися, мабуть, тим, що вчинили за дня, і махнули на решту полонених рукою.
Біля співця що далі, то більше збиралося торжкового люду, та він не звертав на те уваги. Був у полоні гуслів, мелосу, а ще того, що виспівувало власне єство.
Коли пісня стихла, ті, що стояли довкруж та слухали, не рушили з місця. Дивилися на співця й відмовчувались, надто жони. Лише перегодом десь зітхнула одна, за нею друга, далі перекинулися й словами, сердобольніші підходили навіть і клали перед Світозаром посмаги, запечене на вогні м'ясо.
— Поїж, соколику, — прохали.
Інші, необізнані, розпитували тим часом:
— Хто він? Звідки буде?
— Не бачите хіба? Один із тих, що порятувалися, пливучи Дунаєм.
— Йой, той Дунай… І багато загинуло їх там, сарак?
— Не питайте та не знайте, ліпше буде. Ті, що нагодилися та виділи опісля, казали: Дунай спух від трупів. Гейби підтяті в лісі дерева, пливли ним утопленики.
Гомоніли все борше та борше. Знайшлися такі, що не повірили своїм, підійшли до Світозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та їм не судилося почути тую правду: над'їхали комонні й примусили розступитися.
— Князь. Князь Мусокій, — загомоніли.
Той, кого величали князем, йшов прямісінько на Світозара.
— Достойний родаку, — сказав, зближаючись, — князь-вітець Склавинії воліє бачити тебе. Коли є на те твоя ласка, ось огир, сідай, поїдемо.
— Се далеко?
— Не так щоб дуже. За дня будемо там.
— Мені б дар людський забрати в щось, — показав на те, що поклали перед ним.
— Чим клопочешся. Там буде що їсти.
— Ба ні, се від щирого серця давалося, сього не смію лишати.
XXXIV
Мати Миловида лежала в ложі слаба і змарніла, геть не схожа на ту, що знали колись. Лиш іноді одкривала очі, з жалем і болем дивилася на дітей, онуків.
«Яка-бо ти є, мати природо, — казали ті зболені позирки. — Нас із Волотом винагородила, як хотіли, — лише синами, а синам нашим поскупилася дати їх. У Радима з трьох дітей дві дівки — Добрава й Милея, у Добролика лише дівки — Ярослава й Добромира. І в Данка дівка — Ніга. Чи й далі так буде і чи на добро се?»
Стомлено прикрила повіками очі і вже потім, як поборола втому, глянула втішніше: може, й справді так треба? Сини — опора столу, а доньки — продовжувачки роду. Он які младомладі та доброликі вони, геть усі бабині цяточки позбирали. Чи такі не народять синів і не дадуть родові гідні парості? Земля зусиллями князя і люду надійного супокою удостоєна, чом би й не множитись родам.
— Живіть, діти мої, — казала через силу й позирала втомлено не так на княжичів, як на їхніх жон, — живіть у злагоді, у повазі одне до одного. Мир і злагода — заповідь божа, пам'ятайте се. А ще бережіть покони роду вашого. Молодші най мають собі за вітця старшого, а старші, яко синів своїх, — молодших.
Ще раз поглянула на всіх немічним зором і вже потім втримала його на Радимові.
— Тебе, княже, — сказала значущо, — лишаю за вітця їм усім, а тебе, Злато, — за матір. Маєте заприсягти зараз, будете такими по мені: схилятимете до покори непокірних, ставатимете на поміч слабим та приниженим. Передусім пособіть стати на ноги найменшим.
— Заспокойтеся, матінко, — бережно торкнулася її руки Злата. — Ніби вони не стоять уже, ніби ви без нас не поставили їх. Глядіть, які є мужні та гожі, присяйбіг не вони — ми потребуємо вже їхньої помочі.