— А ви самі не відаєте, коли?
— Де відатимемо, коли люд пішов такий, що його і в ступі не влучиш?
— До чого тут люд? — озвався один із натовпу, досі мовчазний і суворий, ба навіть гнівний з виду. — Ніби люд жадає боролищ, посилає рать на рать і зчиняє січі. То все привідці, ти їхні злі умисли колотять світом і ллють крив ні в чому неповинного люду.
— Гадаєте, що так?
— А чом не гадати? Ніби з того, що каже пісняр, не видно. Ніби наш князь ліпший за привідцю обрій чи ромеїв. Скажете, не проливав стільки крові, як ті два? То проллє ще, ось увидите.
Сказав і пішов пріч.
— Тіпун тобі на язик, — вилаявся котрийсь із лимарів.
— Чо він? — поцікавився Світозар і кивнув на того, що відходив.
— З тих, що мають обиду на князя Келагаста. Умкнув доньку його і зробив своєю наложницею.
— Отак? Князь Келагаст має наложниць? А що ж Даная?
— Далебі, не вельми втішана тим. Усяке подейкують, та то всього лиш подейкування. Як справді є там, не відаємо.
Діла-а… Келагаст, виходить, не лише з окольними князями дозволяє собі сваволити, з людом дулібським також. На що ж він покладається? Чи такого поважатимуть? Чи за таким піде хтось, тим паче в тривожний час? Безліття ж бо витає над обводами землі Троянової й ось-ось може пересягнути через обводи.
Не на добро се. Бігме, не на добро. Що ж вчинити, коли так, йому, Світозарові? Відцуратися Келагаста й вернутися на отню Тивер? Воно ніби й так: і чистий може забруднитися, обертаючись у бруді. А все ж чи на ліпше складеться, коли вчинить саме так? Князь Тивері, яко кревний, був би йому надійною опорою і однодумцем, се правда. Та не через князя Тивері і не через когось іншого вестимуться сольські перетрактації, коли дійде до того, лише через Келагаста і Волин. Сеї мислі дотримувалися, коли йшлося про антів, у Візантії, те саме чув із уст князя-вітця Склавинії Лаврита. А коли так, чи варто поспішати із втечею від Келагаста? Волин — не тільки Келагаст, тут є ще рада старійшин, є, зрештою, й Даная. Що коли старійшини — не такі вже й прихильники Келагастових діянь, а Даная — не така вже й безсила спадкоємиця княжого столу на Дулібах? Ано, втекти з Волина ніколи не пізно, треба попробувати спершу, чи не поталанить угомонити Келагаста, а відтак і заволодіти Волином.
До кого ж піти йому передусім? До Данаї, Келагаста чи до старійшин? А-а, чим Цур не жартує, піде передусім до Данаї. Чує серцем, нелегко буде говорити з нею про Келагаста, коли вона он як принижена яко жона і княжа донька Келагастом, та якось уже поговорить. Чи то ж даремно ромейські навчителі виділяли в ньому саме цю рису обдарування — бути стольником, уміти вести сольські перетрактації за обсадженим не схильними до злагоди і миру людьми столом.
Чи пам'ятає ж його Даная? Тоді, як виходила перед віче купно з мужем своїм та заприсягалася бути достойною довіри, ніяковіла й могла не примітити отрока з Тивері. А він, Світозар, саме з тамтого віча й пам'ятає Данаю. Бо така була, що й через багато літ не може забути її. Ставна та гожа стояла на вежиці і вражала ліпотою лику свого, голосом, що тамував йому віддих і клав печать мовчання на уста притаманною тільки їй зніченістю, присутністю чарів у тотій зніченості. Дивився тоді на неї і німував, радів, ще є така на антах князівна, а пізніше, в ромеях, і пишався тим. Так і казав, коли між отроками заходила річ про ліпоту жіночу: таких, як на антах, жон ніде немає. І чомусь не матір свою, гожу з-поміж гожих, мав на оці, таки її, Данаю. Воно, далебі, й не дивно. Матір пам'ятав жоною за сорок літ, а Данаю — тією младомладою мамою, що розквітає по перших родах найпишнішими знадами.
— Скажіть княгині, — звернувся до челяді, — що її хоче видіти княжич Світозар із Тивері.
Челядник хилить перед захожим голову, одначе погляд виказує його: не зовсім вірить, що перед ним княжич.
«Такий убогий я чи як розуміти сю його недовіру?» — оглядає себе Світозар і тієї миті завважує в розчинених дверях доладну жіночу постать у парі з дівчиною, такою ж білотілою та пишноволосою, як і господиня терема.
Осміхнувся тій разючій схожості і вже потім поклонився Данаї.
— Прошу княжича, — запросила тим же, що й колись на всеантському вічі чув, голосом. — Прошу проходити до терема. Коли не помиляюся, він і є той отрок, що змагався з мужем моїм, Келагастом, при обранні князя-привідці.
— Той, княгине. Пізнала чи всього лиш догадуєшся?
— Чому мала б не пізнати, — усміхнулася, — коли гість мій був тоді отрочам ще, а брав гору у поєдинку з мужами.