— Біда, братове! — сказали нарочиті. — Ромеї замирилися з Іраном і кинули супроти нас палатійські когорти, ту силу, з якою наша рать не годна упоратись. Поліг у січі ліпший привідця воїв склавинських Ардагаст, став жертвою підлої зради Мусокій. Прийдіть, анти, і станьте в поміч нам. Згадайте, ми з вами кревні є, нам негоже сторонитись один одного.
Даная не забарилася довідатись про те і чи не перша з'явилася до стольника.
— Що робитимемо, Світозаре? — спитала наполохано.
— Скликаємо раду старійшин. Приходь, поміркуємо купно з ними, як нам бути і що робити.
— Се треба трапитись такому, — пошкодувала, і в тім її пошкодуванню Світозар угледів, ба швидше відчув, ніж угледів, не просто жаль, — розуміння найбільшої, що була і що може бути, втрати.
На той час він близько стояв біля Келагаста. Яко мужа, обізнаного з римським правом і удостоєного звання стольника, його гостинно прийняли у Волині й нарекли на раді старійшин першим радником князя-привідці і слом землі Троянової. Та сталося так, що Світозар ще ближче і надійніше зійшовся за ці літа з Данаєю, вигрів біля неї чи не найзатишніше, що мав досі, місце. Тож не міг не розуміти її і не шкодувати купно з нею.
Коли зійшлися всі та вислухали склавинів, звернулися передусім до нього.
— Княжичу Світозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений їхній похід за Дунай і саме на склавинів?
— Одним-єдиним: частими походами склавинів у ромейські землі, їхнім наміром заволодіти тою землею, сісти в ній на віки вічні.
Келагаст визнав за потрібне перепитати:
— І то справді так є?
— У Візантії походи ті, як і вторгнення обрів, у кожного на устах. Давно вимагають від імператора: «Замирись із персами, звільни палатійські когорти й кинь їх супроти обрів та слов'ян». Так і сталося.
— То як же нам бути?
— Легковажити з Візантією не випадає. Однак і на поміч склавинам не можемо не прийти.
Радні загомоніли. Одні висловлювали свою згоду з тим, що казав Світозар, інші сумнівалися в його повитих туманом казаннях: як то можна і склавинам прийти на поміч, і Візантію не розгнівати?
Поцікавився тим і Келагаст.
Світозар, як і перед сим, не барився з відповіддю. Та й чого мав би баритися, коли виважив тоту відповідь на найточніших терезах — своєму сумлінню.
— Ми, як знаєте, маємо з ромеями ряд про невторгнення. Піти зараз супроти них раттю означало б порушити давно і надійно усталений мир.
— Ми ж не в їхню землю вторгаємося, — заперечив хтось, — підемо на поміч тим, супроти кого зняли вони меча.
— То байдуже. Так чи інак, підемо на ромеїв і стинатимемося з ромеями, а то буде не чимось іншим — січею, порушенням укладеного ряду. Робити маємо мудріше: пошлемо — і негайно — сольство до ромеїв з такою речницею: «Склавини — наші кревні браття. Коли ви, ромеї, є содругами антам і волієте бути ними й надалі, відведіть рать свою за Дунай, облиште землю Склавинії в супокої. Якщо цього не станеться, ми, анти, змушені будемо вийти і стати супроти вас всію своєю силою». Зважать на се — добре, не зважать — таки зберемось і підемо.
— Розумно! — почулися голоси. — Присяйбіг, і розумно, і чесно. Коли не послухаються і не заберуться восвоясі, не ми — вони будуть винні за порушення супокою між нашими землями.
— А ще скажемо, — надумавсь і вкинув іскру до вогню Світозар, — маєте гнів на склавинів, гасіть його у січах із склавинами на своїй землі, до чужої зась!
— Ано! До чужої зась!
— Приставай на се, княже! Приставай!
— І щоб сольство не марнувало дні на путях до Константинополя, — підказав хтось із старійшин, — посилай його в землю Склавинську, до стратегів, що змагаються зі склавинами.