Досі мовчазний, хоча не менше, ніж його радні, обурений каган подає знак і тим кладе край суперечкам.
— Пристаю до мислі одних, — каже значущо, — не цураюся поради й других. У січу одразу, не розгледівшись, лізти нам не випадає. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинію, не личить. Кличте писців.
Баян був уже надто літній, щоб метати, як колись, блискавиці й котити долами громи. Сидів на узвишші білий, мов лунь, і геть зсутулений, а ще порізаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зібратися з мислями, а зібратись не може. Гнів відтісняє їх чи старість неспроможна відшукати в закамарках пам'яті бажане? Бігме, молодшим і тямковитішим незручно стає за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликість, коли привідця їхній більше на зловіщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а він ніяк не спроможеться явити її. Присяйбіг, тому й вибирає золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: «Іди, старче, доїти кобилиць на випасах, поступися місцем іншому привідці». Та надто велика вона, слава Баянова, щоб сміти казати вголос те, що дозволяє собі потаємна мисль.
— Випишемо гнів свій на папірусі, — таки надумається Баян, — і пошлемо його яко застереження імператорові Візантії і осібно привідцям антів. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в січу з ними, хай знають, чому встряємо. Пишіть, — повелів писцям і знову змовк, ба навіть приплющив, зосереджуючись, очі.
Послання не було таким гнівним, яким хотіли б бачити його радні, а все ж воно не приховувало того, що думали вони і чого жадали.
«Милостивий імператоре! — розмірене диктував каган. — До нас дійшов невтішний поголос, а люд склавинський ствердив його й свідченнями, що ромейські легіони, скоряючись твоїй волі, перейшли нещодавно Дунай і рушили у Склавинську землю яко караюча і свавільна сила. Вельми подивовані і обурені цим твоїм вчинком, імператоре. Кілька літ тому укладали ми з тобою ряд і заприсягалися, що ріка Дунай буде віднині мироносним обводом ромейської й Аварської землі, нам — до вас, вам — до нас, а також до підвладних нам, аварам, слов'ян не вільно буде ходити, що житимемо відтепер у мирі та злагоді. А де він, той обіцяний мир, і де злагода? Чи вам, ромеям, не відомо, що земля Склавинська відтоді, як гуляв там аварський кінь і возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу і славу належить, василевсе! Пощо ж пішов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в якій ромеї так голосно попрікають інших? Чи содруги й добрі сусіди чинять так?
Воліли б знати, як розуміти цю виправу? Невже імперія прагне нової січі з аварами?
Лишаюся вірний нашій домовленості і сподіваний на ліпше.
Каган аварів, гепідів і слов'ян Баян».
Антам писали інше послання. Їм не попрікали за порушення миру і злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинської землі, авари вважатимуть їх своїми супостатами і діятимуть по відношенню до них так, як велить діяти сумління кожного, на чиє посягають таті.
— Гінці, що доправлять наше послання Таргіту в Константинополь, знайдуться, — уголос міркував каган. — А кого пошлемо слом до антів?
— Дозволь мені, — вихопився Апсих. — Я швидко вгомоню їх.
— Ти тут потрібний, — одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. — Хто відає, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми і вести на котрогось із супостатів. Поїде, мабуть, Калегул.
Брат не явив каганові такої рвійності, як хакан-бег. Підвівся звільна і мовив:
— Ти справді так вважаєш, Баяне?
— Не вважав би, не називав би твого імені.
— Може ж, саме мені й не варто правитись до антів і з'являтися їм на очі.
— А це ж чому?
— Хіба каган не пам'ятає, як сталася смерть Мезаміра? Молодший брат його є нині привідцею в антів. Він був тоді і все бачив.
— То й що?
— Може відомстити мені тепер, а через мене і всім аварам.
— Коли то було? І ти давно уже не отрок, і ант. Не пізнає він тебе, Калегуле. А пізнає, то що ж, цим ми й перевіримо, який із нього привідця.
Калегул, видно, не розумів чогось, довго монявся та доглядався до місця, на яке мав сісти. Тим скористався один із Баянових синів, що ходили уже в терханах, і вихопився наперед.
— Дозволь мені, отче, піти до антів.
То був Ікунімон, його, Баянова, утіха і надія. Всього лиш двадцять п'ять літ має за плечима, а он який дужий та ставний стоїть перед вітцем і який доброликий. Точнісінько таким був він, Баян, за молодих літ, дарма що матері в них не одної крові. Ось тільки певністю в собі, мабуть, і младомладий Баян не міг би зрівнятися з Ікунімоном. Воно й зрозуміло: не чийсь там — каганів син, не якийсь там — наймиловидіший з усіх миловидих і найвідважніший серед відважних. Проте не лише аварські діви гомонять між собою, вої, що були з Ікунімоном у січах, також.