І одіспався вже привідця антської сили після походу, і з мужами дружини своєї набенкетувався досхочу. Що ж далі! Так і ждатиме відлежуючись? Сказитися ж можна.
— Ополчення дулібське прибуло вже на визначене місце?
— Коли б прибуло, звідомило б.
— А князі окольні? Теж не дають про себе знати?
— Уличів, русів не було ще, а князь Радим прибув учора надвечір і став табором.
— Готуйте застілля і кличте князя Радима та чільних мужів його на трапезу.
Відтоді веселі застілля коли й припинялися біля Келагастового намету, то хіба лиш на час, коли треба було одіспатися захмелілим. Князь обставив себе содругами з дулібської дружини й повелів тим, що дбали про страву та питво, аби столи гнулися від щедрот землі Дулібської, а застілля було достойне привідці такої сили, як антська. І наполягав на тім, і гримав на челядь, коли щось було не так. А більше пив та упивався славою, що на неї не скупилися підпилі, дозвіллям, що його було та й було тут, далі від Волина і його постійних вимог, від підозрілих позирків завжди мовчазної жони. До всього й приводів не бракувало. Учора гостили тиверці, сьогодні прибуло дулібське ополчення, завтра, хай післязавтра прибудуть уличі. Усіх має покликати, відзначити щасливий перехід, напутити на те, що жде попереду, і, отже, випити, воздати кожному яко побратимові і содругу.
Тиверці, як і уличі, відвідали хліба-солі в Келагаста, обмінялися з ним братницями та й пішли до себе в табір. А ті, що були Келагастові содругами й опорою в дружині, гостювали та й гостювали. Коли — в надвечір'я і поночі, при світлі багать, коли — серед білого дня. І все величали свого привідцю та обіцяли стояти за нього горою, бути його твердю серед дружинників та й у раті ополченській.
— Ми віримо тобі, — казали, — вір і ти нам. Коли дійде до січі, не зганьбимо мечів, що їх уславили діди та прадіди наші, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу.
Захмелілому море по коліна. Захотів — сприйняв обіцяне, як ласку, захотів — возбуяв духом і вирік перше, що спало на думку.
— І то є правда? Добудете звитягу?
— Ано.
— А я не вірю, що добудете.
— Се нам, мужам і содругам своїм, не віриш?
— Які ви мужі? Які, питаю, мужі і які содруги, коли не зугарні добути для свого князя найпростіше — дівку-утіху, ту, що поділила б із ним самоту і не дозволила б почуватися самотнім?
Гості притихли, певно, не сподівалися почути таке хай і в своєму, все ж у гурті, далі заясніли очима, видом та й стали попрікати самих себе.
— Ми й справді не достойні свого привідці, коли так дбаємо про привідцю.
— Се ж не на день стали, братове! Чи в світі тільки й солодощів, що мед-напій, багатий стіл та веселе застілля? Маємо подбати і про щось інше!
— Ано! І то негайно!
Вони й справді не барилися з тим. Кількох дівок привезли наступної ночі й поставили перед Келагастом. Ось, і маєш. Вибирай, яка тобі до вподоби, а то і всіх бери.
Князь повагався ще мить-другу і зупинив свій вибір на одній, такій вишнево-пишній і такій не по літах дозрілій. Налякана лишень була до краю.
— Як звуть тебе?
— Дарина.
— Лишишся при мені, Дарино. В жони беру тебе собі. Всі інші, — ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, — прислуговуватимуть тобі. Волієш того, аби прислуговували, яко княгині?
— Ба ні. Нічо не хочу від князя і не потребую. Про їдне прошу: най шукає собі іншу княгиню, мене відпустить до мами.
— Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Іди й готуй себе до слюбу.
Плакала, благала плачучи — дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скільки їх плакало, а де тепер тоті плачі? Аби зломити якось дівку, всім іншим, що лишив при ній, яко челядниць, сказав: підуть із табору тоді лиш, як ублагають Дарину стати князеві жоною та підготують до воседля в оселі. Богами заприсягається: буде так і тільки так. Наміри його правдиві і щирі є, а що умкнув Дарину, то дива в тім немає: такий в землі їхній із діда-прадіда покон.
Чи повірила Дарина в щирість та добропорядність князевих намірів, ніхто не міг сказати, все плакала та жахалася, а що дівки повірили, те всі бачили. Бо не встигле лишитися в однім наметі з Дариною, як заходились обходжувати її, улещувати та благати: «Будь щедра з ним і лагідна. А ще покірна будь. Не котрійсь іншій, тобі послали боги щастя — бути княгинею на антах».
Так старалися і такі певні були в своїх стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край їхній певності. Її послали в лазню, аби помилася перед воседлям та напахтила себе травами благовонними, вона ж… Боги світлі та боги ясні, скористалася, що лишили на самоті, і повісилась.