Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, ніби язвлений веприще, не знав на кому зігнати злість. Заприсягтися можуть, таки на них, дівок-челядниць, вилився б гнів його, коли б не нагодився гінець та не сказав: обри прислали до князя-привідці слів своїх, і тоті сли воліють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гінця, й велів отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся іншим клопотом і забувся про винуватців Дарининої смерті, а ті не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору.
— Як же бути із слами? — підійшов котрийсь і запитав князя. — Сказати, най розбивають намети і ждуть.
— А чо мають ждати? — подивувався. — Хочуть бачитися, то й прийматимемо.
Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовім серці, а від серця — в мислях через тоту прикрість із дівкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путі, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивідати, чого прибули, що сказати, коли зустрінеться з ними. Поспішив ставити намета, в якому прийматиме непроханих і менш за все бажаних слів, кликати князів окольних, чільних мужів раті своєї. Відчував-бо: розмова піде про діла всеантські, тож усі анти мають взяти участь у ній.
Прихисток аварам без князя, ясна річ, дали. А про перепочинок вони самі не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слів, тож мусили подбати, аби вийти і виглядіти на перетрактаціях достойно. І не схибили: їх таки покликали раннього надвечір'я до намету князя Келагаста.
Приймав їх доволі врочисто. Сам возсідав на узвишші святковий, і князі соузних племен сиділи обабіч не менш святкові. Лише мужі були як мужі: у звичнім для ратних людей одіянні.
Не присутність, чисельність їхня, мабуть, подивувала аварських слів. Дивилися і казали: он скільки радників у антського князя. Та й тоді, як стали перед Келагастом і почали виголошувати йому хвалу, потім класти перед ним каганові дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бік. Не інакше як питалися: навіщо це?
Сол аварський був по-асійськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до діла, не став таким, одразу і недвозначно запитав, пощо це він, привідця антів, он скільки воїв вивів на обводи землі своєї? Невже то правда, ніби має намір виступити супроти ромеїв і тим самим вступитися за склавинів? А може, правдою є інше: йде на поміч ромеям?
Умиротворений перед побаченням із слами Келагаст знову спохмурнів і не втримав себе від спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серці.
— Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої діяння?
— Того не кажемо, — поспішив заперечити обрин. — Всякий волен чинити так, як велить честь і сумління. А все ж мусимо застерегти… Властиво, затим і прибули ми до антів, аби сказати: земля Склавинська повойована аварами і є відтоді повинною перед ними. Антський похід у Склавинію — на боці склавинів чи супроти них — означав би посягання на володіння каганату.
— Отак? — Келагастові не стало зрештою терпцю, і він обірвав аварського речника на слові. — А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось іншого не міг вигадати? Се з якого ж часу уся Склавинія стала вашою? Се по якому праву?
— Казав уже: ми здолали склавинів у січі, вони платять нам данину.
— Ти лжеш! — вибухнув гнівом привідця антів й зробив рвійний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стіл, на якому возсідав. — Склавини не були вами скорені і данини вам не платять! Коли вони данники ваші і як такі перебувають під вашим накриттям, чому ви поспішили із сольством до нас, а не послали в поміч їм турми свої? Чому, питаю?
— Затим і прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотів би, аби і він втручався у суперечку між ромеями і склавинами. Ми, авари, прийдемо на поміч склавинам. Діждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинію ромеї, і підемо, коли не залишать.
Відповідь сла аварського видавалася доволі-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста.
— Склавини присилали до нас, своїх кревняків, людей і просили помочі у ратнім змаганні з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
Обрин завагався, і того доста було, аби доля виправи його повисла на волосині.
— Гадаєш, я не пізнав тебе? — звівся-таки Келагаст і став на рівні. — Гадаєш, такому, як ти, повірю? Чи обри настільки зухвалі є, чи від богів глузду не мають, що посилають випрошувати миру і злагоди тих, хто здатний сіяти лиш смерть? Ти є брат каганів Калегул, так?