Василевс не обізвався. Міряв простору залу Августіона й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.
— Де зараз полководець Велісарій?
— Далебі, спочиває після виснажливих походів.
— Скажіть йому: повеліваєм бачити у себе.
І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:
— І небожу моєму Герману те саме скажіть.
Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосередженою і думною. Та ось очі її загорілися іншим, ніж досі, вогнем і, як здалося Юстиніанові, хай і непримітно, все ж розширились.
— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Нарсеса відкличеш когорти?
— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.
— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утигурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.
Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.
— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.
— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.
Імператор зиркнув на неї і замислився.
— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?
Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.
— Ну, а обри?
— Обрам, щоб іти на кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.
— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.
«А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?»
«Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні провінції, треба їх, щоб стояти проти склавінів, що затопили Іллірик, теж треба. Ще й цим, обрам та утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?»
Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж не чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.
«А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди».
VII
Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й потішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все передзим'я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів. Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: «Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те передзим'я і зиму, бо лише по зимі підемо». Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.
— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига на Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.
Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися й виголошувати своєму привідці здравиці.
— Слава мудрому ханові!
— Слава й хвала! Слава й хвала!
— З таким — хоч на край світу!
Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився не просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим. І Дністер перейшли по льоду, ніким не були помічені, і Придністров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного снігом безпуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.