Хотів було так і сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Націлився випити й нагледів тієї миті: там, куди пішов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва.
Схопився Заверган, став на рівні, доглядається, бентежачись і радіючи водночас.
— Либонь, наші подають знак?
І кметь, і вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорілося друге, за ним і третє багаття.
— Так і є! — Хан заяснів видом і, перезирнувшись із воями, підніс братницю. — За звитягу, кутригури!
Все інше сталося без його веління. По один і по другий бік від намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичні голоси, вгадувалась метушня, і, доки ханові подавали огира під сідлом, меч, щит, всі інші обладунки, збудилася темінь у тихому донедавна селищі, чувся тупіт кінських копит, гаряче дихання людей і комоней, не лише ближній, а й віддалений стугін потривоженої в сонній тиші землі.
Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча.
— Обабіч від нас почали вже. Почнімо й ми. Вперед, кутригури! Навалом і тільки навалом!
Далі не доглядався, скільки їх іде за ним і як ідуть. Одно знав: ідуть усі. Бо чув, як дужо стугонить земля під копитами, як норовлять настигнути його й ніяк не настигнуть багатоголосий кінський храп, нестримне поривання. Воістину підцвьохувало тією хвилею, додавало певності, сили, снаги. А ще зухвалості, того одчайдушною бажання лету, буєсті, мсти і неодмінно звитяги, що не знає сумнівів, а отже і міри.
Не думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що діється довкруж, бодай якось вплинути на те, що діятиметься, — скакав у ніч і вірив: недаремно скаче. Несподіване вторгнення в ромейський табір, та ще таке навальне, та ще поночі, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить стенутися дух. То — без сумніву, то — напевно!
Коли те сталося: і табору досягли безборонно, і в табір вломилися, не до того було, щоб брати на себе все і всіх. Кричали сполохані вторгненням люди, іржали язвлені чи й смертельно вражені комоні, вирувало видиме і те, про яке міг лише догадуватися, побоїсько. Тож і не думав про рать, якось і не згадав у тій круговерті, що на його сумлінні виправа. Відбивав мечем націлені в нього сулиці, стинав голови необачним і розтинав вчасно підставлені щити обачних, топтав огирем знетямлених і знову здіймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертні зойки і сам хрипів од люті, надмірної в молодечім тілі завзятості.
Пер куди бачив і спинився тоді лиш, як не нагледів поперед себе ромеїв, а хтось із кутригурів зловчився й підпалив наготовлений звечора хмиз для багать — в одному, другому й третьому місці.
Вогонь освітив поле січі й одразу ж явив ханові незаперечність його звитяги: кутригури були повсюдно, вони запрудили собою ромейський табір, і коли в таборі хтось боронився ще, то боронив уже не табір — власне життя.
— Хане! — над'їхав волохатий, в овечій шапці і овечій шкурі через плече комонник. — Кметь Фемаш велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.
— То й що?
— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.
— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явною.
Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при ханові й оберігати хана, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, ждала, що повелить, куди поведе.
— Де Коврат? Не об'являвся ще?
— Не виділи, хане.
— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.
Даремно бідкався хан Заверган, як правитиме в передсвітанковій темені січею. Хто мав потребу в його помочі, той розшукував і в круговерті побоїська, всі ж інші обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де іде січа, там і зосередження ромейських когорт. Будуть потяті вони або ж полонені, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вітець. Та й привідця ж є поруч. У кутригурів віддавна повелось і понині ведеться: що не рід, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на місце кметя яко ж і його посібників рід не поставить когось там. Обирають не безпремінно старійшого серед старійших. Старійшини там, у роді, стоять над усіма й повелівають усім. В січу посилають кметями тих, у кого ясний зір і міцне, на подобу криці, серце, хто вміє тримати в руках не тільки меч, а й сотню, бачити зірко і мислити остро.