— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?
— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до твого стійбища, гляди, знають і скажуть.
Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив на сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя: «Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з ханом сила, здатна оборонити від напасті». З собою ж взяв лише вірних і подався на Онгул.
Тепер уже не тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якою оббивали стіни, вистеляли підлогу, де м'яко спалось на Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став на захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, не міг допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, на погромі ханського стійбища, обов'язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв на полишене на неї плем'я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися на ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.
Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов'язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде прионгульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до води огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.
«Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіні предків своїх: далебі, що ні».
Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пересвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.
XI
Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона не мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!
Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.
— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.
— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!
— А так! Вона у змові, їй не місце серед нас!
Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? На Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: «Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та ще отак — вигнанням?»
А сказав все-таки інше:
— Ви можете довести, що була змова? У вас є на те резони?
— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твоє, хане, стійбище лишилося неушкодженим!
— То ж мати, а не таємний послух, кметі! — лишив поза увагою стійбище. — Чи матері не вільно провідати дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?
Він схопився-таки й став перед ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: «Тільки через мій труп!»
Та кметів не спинило і не вгамувало те.
— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речниці. — А ба, що вчинив.
— То з нього й питайте! Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чи жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодай якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!