«Дитя», — майнула, не забарившись, мисль, а слідом за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, Небо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: «Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліє жити в світі». Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть: «Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.
Носилася та й носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень. Та й темінь, близька присутність жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видітиме поночі, як пашіє її вид, сльозяться щастям-соромом очі? Лиш там, у ложі лише за непроглядної темені й годитиметься казати таке.
Ждала ночі — тремтіла тілом і світилася тривожною радістю, ждала хана в ложі — знову тремтіла. Не відала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тоді, як відчує на собі знак його особливої прихильності. Такої миті Заверган буде розчулений, а відтак щедрий на добро. Вона й скористається тією щедрістю: пригорнеться до нього і скаже: «А знаєш, муже мій, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надія і опора роду твого».
Була натягнута, мовби тятива на луці. Бо ждала: ось зараз зайде він після омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильності.
Здавалось, не витримає ждучи. Відчує найменший порух його руки і лусне, як лускає тятива від зайвого зусилля. А хан зайшов, улігся в ложі і мовчить.
— Ти так і не повідав мені, повелителю, — заговорила перша, і заговорила таким голосом, що й камінь, здавалось, не лишився б байдужим, — кажу, так і не повідав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справді звабна, що наші кметі так тягнуться до неї, ладні йти між чужий люд, аби лиш туди.
— Земля справді багата. — Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не біда, зате он як умиротворено каже: — Степу там не менше, ніж у нас, і степ плодоносніший. А ще є покриті непроходимими лісами гори, а в тих горах звіра, птаства, медоносних бджіл — тьма. І в благодатні долини в горах, течуть медоносні річки з гір. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливі суховії — на путі їм стає море і стають гори та вільгість від річок що течуть із гір.
— Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? — підвелася на лікті, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.
— В тім-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На ній не так просто прийти і сісти. Кметі цього не розуміли, принаймі до походу, чи зрозуміли після і вивідати не мав часу. Оскаженіли вони на нас, Каломелко, за підступність і татьбу вітця твого, коли б знала як оскаженіли!
Забракло слів сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильності до мужа (таки сказав його, усолоджене для її вуха слово: Каломелко). Тож і не стала ждати, коли подасть їй знак своєї прихильності, — сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зіллям голівкою до плеча й принишкла, жде, що хан на те: обніме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.
Ба ні, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горілиць, запустив під покривало руку, обняв її, нагу й гарячу, в задавненому чеканні ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б від щастя, та не хотіла втрачати сподіваної миті: хто відає, чи буде така вдруге.
— А в мене радість для тебе, — не сказала — видихнула разом із теплінню, що розпирала груди.
— Радість?
— Так. Непраздна я, муже мій і повелителю ласкавий. Ношу під серцем дитя твоє.
Далебі, й висловитися не встигла ще, як відчула: хан не радий її слову-сповіді. Сіпнулась і видимо змаліла на силі міцна перед цим рука, уклякло тіло, затамувався віддих, та й увесь він, хан, занімів на невизначено тривалий час і ні пари з уст. А те німування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, їй це тільки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове німування, видимий страх, таки правда — і не може: бракує сили, бракує й дару слова.