— Ти… не радий нашому дитяті?! — ледве витиснула з себе, а було таке враження, ніби крикнула на повний голос.
XIII
Колись гнітила всього лиш непевність та страх навідував час від часу, а думалося: он яке безліття обступило. Нині ж роздирає серце пекучий біль і ще пекучіша образа, утвердилась і стала володаркою єства повна безнадія, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалів, що їх, ніби зумисне, он скільки почепили на стіни, і не прохромила себе, користуючись відсутністю хана, не пішла, полонена відчаєм, до Онгулу і не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навіть те, що видавалося певний час найбільш можливим: сісти потай на подаровану ханом і звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рід, до Широкої ріки, перепливти, тримаючись за гриву, її води і вдатися коли не до вітця, то до матері, хай прийме й утішить свою нещасливу доню, — навіть цей видимо рятівний намір змушена була погасити в собі. Бо як перепливе через таку ріку, як Широка, коли мужі не зважуються долати її без плотів, і як житиме в матері з народженим без мужа дитям? Ліпше в Онгулі шукати для себе прихисток, аніж там.
Та ба, і в Онгул не насмілюється піти. Чує серцем, зневажена й потоптана всіма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого і що уповає? На мужа свого? Так він же нічого не обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утигурку, що народить йому дитя, в крові якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав уже про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.
«Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж ви віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого не прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь».
Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, не раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятунку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.
Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.
— Пощо так?
— Хан велів. Утікати тобі треба.
Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський намет був їй надійною схованкою, тут ніхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли поза наметом — недруги і недруги?
Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне вже оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.
І та, що виводила з намету, і ті, що саджали на засідлану вже кобилицю, були з роду Завергана. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:
— Де ж муж мій, хан Заверган?
— А там, у содругів своїх. Поїхали.
Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули: і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:
— Тепер усе, тепер ми в безпеці.
За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в тому степу не могла нагледіти.
— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.