— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопій та й затишок для всіх нас.
Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.
— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.
Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотнявим сонцем, коли б довелося їхати, а довкола ані краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, путники. Їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш на річку чи під, почайну при поду. Та й прохолода он яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.
Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об'їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенько! Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться з нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом?
Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле «ні!» й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?
Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи то всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.
— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?
Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів:
— Далеко, Каломело.
— Ти… не хочеш чи тобі не велено казати мені?
І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвини гнідого.
— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.
— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?
Виважив прихильним поглядом, а ствердити таки не ствердив.
— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, на огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе лиш тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.
Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.
— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.
— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.
Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:
— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.
— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.
— Не противилася, коли підійшли і сказали: «Пора, їдемо далі». Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над'їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала: