— Робіть пліт. Уплав я не здолаю цієї широчіні.
— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уплав і не пошлемо, шукатимемо перевозу.
Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж путь, із Онгулу. Подалися вниз — нема та й нема кутригурських стійбищ, як і кутригурів. Лише сліди від тих, що стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більше нічого. Довелося правитися у верхів'я і мало не до порогів. А то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об'їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везти їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.
Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вона ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та не укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до невдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: «Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших».
Ханша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла на берег та стала лаштуватися до від'їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було виконувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, не дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали під черевом, руки — під шиєю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть від неї, нащо умотузовують, не церемонились і не ховалися вже з намірами.
— Так треба, — сказали. — Нехай хан Санділ знає: починається кара на його татьбу в землі нашій. І буде вона жорстокішою, ніж він може собі мислити.
Зняли для певності повід, узду і цвьохнули кобилицю пугою.
XIV
Минали дні, а хан Заверган не зважувався повернутися до свого стійбища над Онгулом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об'їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли на чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.
«Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!»
На кметів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем'я, на них гострив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великоханського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — знав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його житло. В іншому не приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан банує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?
І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір'ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання.
«Так пізно?» — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились:
— Може, хан при світлі спатиме?
— Чого б то? — подивувався і тим поклав край розмові з челядниками.