Заснув, як після всякої купелі, і доволі швидко і міцно. Заколисалося зворохоблене подіями останніх днів сумління, вгомонилися бентеги, хай і надійно приховані, все ж каяття. Тіло, розум, всеньке єство заполонила вольготність, відвідало якесь дитинне вдоволення всім. А уже вдоволення дало простір химерним, як на здоровий глузд, снам.
Колись, за ранніх отрочих літ, з усіх молодечих схильностей і захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кількох таких, як сам, сідлали підстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирів і правилися у верхів'я Онгулу — туди, де не було стійбищ і де привільно почувало себе птаство — гуси, крякви, лебеді. Комоней пускали пастися, самі ж забиралися в зарослі верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поціляли в неї здебільше стрілами, а проте молодеча вигадка нерідко спонукали його й до іншого способу ловлі, надто коли хотілося привезти додому живими лебедя чи добірну гуску.
Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає. Певно, задовго до них ще, та найбільше схильний до неї був він, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самій воді в очереті й ждав, доки наблизиться привільно й безпечно почуваючий себе табун гусей, спаровані сердечним єднанням лебеді. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегідь очеретину, пірнав нечутно і так же нечутно підкрадався до гусей чи лебедів. Тоді вже, як бачив перед собою чи над собою рожеві лапки, випльовував очеретину, хапав обіруч здобич і тримав її доти, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна.
Гуси не так ще, а лебеді боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили і мужності виходити з тої борні звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега.
Цієї ночі наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидів, принишклий, в очереті, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього сніжно-біла, з царственою короною на голові лебідка. Не лебідь, хоч він був поруч, саме лебідка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невинністю і чистотою. А лебідка не поспішала зближатися, обіймалася з лебедем, охоче підставляла голову, коли лебідь цілував та милував її, потім збадьорювалася, поривалася злетіти на радощах, та передумувала і обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробігала по синій поверхні ріки кільканадцять ступенів і знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цілий розмах рук крилами, цілувалась та милувалась обнята.
За тим милуванням і підстеріг він її, радів, що схопив надійно, не випустить уже. І таки не випустив би з рук, коли б не сталося диво: не він осилив лебедицю й тримав на воді, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рікою, а згодом — над степом. Отетерів, не йме собі віри. Хотів було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся і схолонув серцем: він надто високо піднісся, щоб зважитися і сягнути з такої високості вниз. Лишалося єдине — ублагати лебедицю.
Ще раз скинув на неї наполоханий погляд і заволав диким лементом: його несла не лебедиця — Каломела, крила тільки мала широкі та білі замість рук.
«А-а-а!» — почув свій голос і лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.
— Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася.
Усе ще не вірив чи не міг втямити, повіривши. Був таки в своїй ложниці. На столі горіла, як і звечора, свіча, а поруч сидів челядник і торочив щось перепудженим, як і в хана, голосом.
— Яка кобилиця? Звідки повернулася?
— Та, що на ній завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку ріку. Звідтам і повернулася щойно. Підійшла до самого намету і покликала тебе голосним іржанням.
Тепер аж второпав, що кажуть йому, і засуєтився, почав одягатися.
— А ханша? — надумався і запитав. — Що з ханшею?
— І ханша при кобилиці.
Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну і неприємну вість. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, націлився йти в ніч, та одразу ж і спинився: кобилиця заіржала благально-клично, схоже, що потішено, й пішла на зближення з ханом. А зблизившись, довірливо торкнулася мордою в груди, потім — Заверганового виду.
Зимно зробилося від тієї ласки. Затремтів усім тілом і заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спині Каломелу, сахнувся злякано і укляк.
— Вогню сюди! — повелів челядникам. — Мерщій вогню!
Та челядники не поспішали здійснювати його повеління.