— Чи треба, хане? — запитали стишено. — Збіжиться люд, піде землею поголос. І без вогню ясно.
— Що? Що ясно?
— Жона твоя мертва. Вона, як бачиш, примотузована до кобилиці, не інакше, як втопилася, коли твар пливла через ріку.
— Ви певні, що мертва?
— А так, удостовірювалися перед тим, як будити тебе. Зроби інше, хане: поховай її, доки спить стійбище, за поконами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смерті.
Не повірив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення і знову не повірив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намір внести її до намету, пересвідчитися при світлі. Та недовго тратив на те час і зусилля. Одне, впевнився: надійно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумніву не лишалося: Каломела таки мертва.
«О Небо! — простогнав. — Це треба було статися такому. Чи я хотів, щоб саме так сталося?»
І розглядавсь, і поривався кудись, а нічого ліпшого не вигадав.
— Сідлайте комоней, — повелів. — Беріть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стійбище.
Куди вів усіх, і сам, певно, не відав. Далі від роду і тих людців у власному роді, котрі і мертвим не дають супокою, чи таки обрав місце, де поховає Каломелу за поконами предків і прагнув того місця? Піди та знай, які в нього умисли. Може, всього лиш утікав від гадки: як це сталося, що Каломела он скільки днів і ночей блукала землею утигурською і ніхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Відала, де домівка, й подалася вслід за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домівки? Чому ж тоді так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку і таку неспокійну часом ріку, чи уморила голодом і спрагою?
Є про що думати Заверганові і є від чого втікати. Тому й жене так огира — ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, і тоді вже, як спинився та дав можливість розглянутися при рожево-голубому багатті, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самі собі: хан знав, куди везе жону; це найвище місце над Онгулом, звідси Каломела бачитиме щоденні світання, народження умитого росами сонця за Широкою рікою і степи свої від краю до краю.
Були старанні і, як ніколи, услужливі ханові. Та водночас і пильні (хай милує Тангра за недоречну істину, одначе куди подінешся, коли вона — істина: челядники завжди пильніші й уважніші до своїх вельмож, аніж вельможі до челядників). І тоді, як розмотузовували ханшу, і коли розмотузували, бачили: хан не може дивитися на неї. Чи то вид Каломелин, такий по-молодечому знадний колись і такий спотворений смертю, жахав його, чи ще щось, — кидав скрадливий позирк очей своїх і одвертався, не знав, куди себе діти, аж поки не згадав: пора ж копати яму, і не взявся за заступ.
Що думав, копаючи, лише він, певно, й відав. В усякім разі, щось думав і бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав одного, примушував гнутися й другого.
А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично багряним, схоже, що там, за Широкою рікою, роздмухував та й роздмухував хтось потужне, на все крайнебо багаття.
— До бурі йдеться, хане, — кивнув у той бік один із челядників.
— А так, буде буря, буде й кривавиця, і саме там, за Широкою рікою.
Викидав зрушену заступом землю, обміряв для певності яму і вже потім, як виліз із неї, звелів челядникам:
— Нарвіть м'якої трави, вистеліть ханші ложе та й кладіть на вічний спочинок. Ім'я її, як і пам'ять про неї, увічнимо згодом, коли поквитаємося з утигурами. Повернемося всіма тисячами й насиплемо на цім місці високу могилу — таку, щоб далеко видно було, щоб і через віки нагадувала людям: була у хана Завергана жона преліпо слюбна і була кривава мста за її страдницьку смерть.
XV
Тепер знав, що вдіє, аби вернути собі передану вітцем і набуту за Дунаєм славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам він палає жаданням мсти, поведе кутригурів за Широку ріку, а вже як поведе, вчинить так, щоб не тільки земля, небо палало вогнивом. Кметі відійдуть там серцем, а відійдуть — знову стануть покірними і прихильними до хана, ладними слухатись всякого, що зійде з його уст, повеління.
З чого ж почне? Скличе всіх і покаже кобилицю, на якій повернулася Каломела, чи утаємничить її повернення до пори до часу, обмежиться тим, що скаже: «Я вволив вашу волю, настав час уволити мою»? Мабуть, що так: спершу покличе всіх у похід і утішить мстою, а вже потім, як утішаться і стануть чулішими до чужого безліття, приведе всіх на те місце, де поховав жону свою, і скаже: «Якщо вже Каломела і мертвою повернулася до нас, вона таки не винна. Чуєш, роде мій клятий, воздай належне їй бодай по смерті, коли не вмів воздати за життя!»