XX
Підстав для радощів в Улицькій землі було мало. Ополченню, що прийняло на себе навалу татей із чужкраю, пощастило всього лиш стримати їхні передові сотні. За тими сотнями йшла тьма. А тьмі окольне ополчення безсиле заступити путь. Такий заступ міг виставити лише князь.
На нього давно уже сподіваються на обводах. Городищанські старці те й робили, що посилали набрані по весях сотні в поміч тим, хто стояв у передніх лавах і силився зашкодити як обрам, так і утигурам. А князь Зборко зволікав чомусь. Така задовга путь у нього від стольного города до придніпровських обводів чи таке забарне збирання? Пробі, йому, здавалось, найпростіше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней та й подався на зближення із супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей із чужкраю в глибинні верві Улицької землі — пагуба й безліття, і не лишень для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем і димом весі, плач і стогін ідуть землею — від тих, що розлучилися, заарканені, з кревними, і тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба швидше ісполчатися всім і стати стіною. Чуєш, княже, стіною, коли не хочемо погибелі усьому і всім!
Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кістьми й супостата свого клало поруч, не відаючи в передсмертну годину, що князь неподалік уже, став табором і робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську там, де вигідно буде і стримати обрів, і вийти на них із табору, коли настане його час.
— Що обри? — питає кожного з гінців своїх. — Де нині обри?
— За Сайгаковим байраком, княже.
— А утигури?
— Утигури спинилися, стримувані ополченням, не далі ста поприщ від нас. Одначе заступ ополченський ненадійний. Ось-ось зіпхнуть його і підуть всією раттю.
Один повідав так і другий теж: обри націлені йти в Улицьку землю своєю путтю, утигури — своєю. А полян із росичами та втікичами нема та й нема.
— Звідки мали останні вісті від князя Острозора?
— Із верхів'я Жовтої ріки.
— Мав би бути вже.
Про те, що в поміч уличам ідуть поляни, знав не лише князь, відали й ті, що стояли близько до князя, а від них дружина, ополчення. Тож мало в тому дива, що всі уповали на появу полян, оглядались і питалися подумки, а чи один у одного: «Не запізняться?» Видять боги, тільки б не запізнилися, все інше складеться, як треба. Он яка рать ісполчилася, як надійно обсіла вона путь, що її утигурам не минути. По один бік від долини — глибокий байрак, по другий — ліс, яким комонним утигурам не проїхати. Підуть, коли йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тільки долиною, а вийдуть на долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане воїв, аби не пустити їх уперед, засипати стрілами з лісу і байраку, аби знесилити чи й потяти до решти на тамтій долині. Най тільки складеться так, як мислить собі, далі сієї долини утигури не підуть. А ось із обрами не втямить, як вдіяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте і стійте супроти обрів на смерть, доки упораюсь із утигурами? А чи зарадить се біді, порятує виправу? Коли б то була певність, що вистоїть ополчення. Йдуть-бо ті каторжні обрини осібною путтю і неблизько звідси. Супроти них треба кидати й осібну рать.
Аби бодай на день, на два віддалити січу, що її ось-ось мали нав'язати його раті утигури, послав кілька сотень ополченців у поміч тим, що стояли супроти них уже за п'ятдесят поприщ від табору. Вони й допомогли ополченню вистояти ті кілька днів, що їх потребував князь Острозор, аби добутися нарешті до вибраного уличами місця для боролища.
Поява полян неабияк піднесла оборонцям землі Троянової буєсть ратну. А піднесена буєсть — ще одна рать, най і незрима, все ж сутня і он яка жадана. До сліз раділи, обіймаючись, мужі, не ховали утіхи-вдоволення і вої. Галасували на всю околію і не зважали уже на те, що їх почують околії, що про них можуть відати ті, кому не належить відати.