Він розгублено похитав головою:
— Звісно, треба було…
— Але все-таки не затримали?
— Не затримав.
— А чого ж так?
— Ну, закон, звичайно, для всіх. Він хоч і закон, але ж не бог усе-таки, кожного окремо побачити не може. Й суворість його на благо була придумана — я так розумію.
— А в чому благо цього дармоїда? Те благо, якого закон не передбачив?
Поздняков задумливо покліпав білими віями, пожував «Товсту верхню губу, і я подумав, що закохані люди з часом перестають помічати невродливість одне одного, вона здається їм природною, майже необхідною. А от «к. х. н. Желонкіна», мабуть, завжди бачить оці білясті вії, витягнуті товстою руркою губи, а жовті довгі ікла здаються їй іще більшими, ніж е насправді. Усе це для неї — чуже й тому гостро антипатичне.
І Поздняков сказав досадливо:
— Не дармоїд він!
— Тобто як не дармоїд?
— Убивця — той, що безповоротно сотворив, — він і після кари все-таки вбивця, як тут не крути. А якщо дармоїд сьогодні добре працює — то який він дармоїд?
— А цей добре працював?
— Добре. Йому чотири місяці до кінця строку залишилося. Дружки листа прислали, що дівка його тут заміж вийти надумала, — ну, він і зірвався з поселення.
— А ви?
— А я вночі його коло будинку дочекався, у квартиру не заходив.
— Не зрозумів: чому в квартиру не зайшли?
— Сусіди мені заяву вже вручили — людці вони досить погані, якби побачили, що я його вдома застукав, тут мені його уже б неодмінно оформляти довелося…
— А так?
— А так — дав йому ляща по шиї і на вокзал одвіз.
— Але ж це порушення закону? — обережно запитав я.
— А ще два роки через оту сцикуху — так було б краще?
Я непевно знизав плечима й спитав:
— Сусіди оті, чим вони людці погані? Обов'язок свій виконали…
— Не-е, — похитав гострою довгастою головою Поздняков. — Не той обов'язок виконують. Це вони мені за хлопця свого відплачують, кляузи дрібні розводять…
— Якого іще хлопця?
— Та ото котить він на мене ввесь час «вози», буцім я йому погрожую. А чого б це я йому погрожував? Хочу, щоб людиною був, жив по-людському, працював, одружився, дітей виховував.
— Ви мені розкажіть детальніше, що то за хлопець.
Поздняков звів на мене бляклі очі, наче вдивлявся, відтак мовив твердо:
— Якщо ви відносно тої пригоди, що зі мною трапилася, то навряд чи він тут може бути причетним. А втім… Ну ні, не знаю…
— А ви мені просто так, заради інтересу розкажіть.
— Та тут і розказувати особливо нема про що. Їхнє прізвище Чебакови. Батько — завскладом, мати — інвалід третьої групи, в музеї доглядачкою працює. Хлопець народився, коли їм обом далеко за сорок було. Зараз йому двадцять п'ять, мордоворот на шість пудів, а для них усе Боренька. Дві судимості має.
— Хуліган?
— Е, якби ж! Я чому з ним так бився — тут моя неабияка промашка є. Він взагалі-то завжди дуже спокійний був хлопець. Із хуліганами, злодіями простіше — вони помітніші. Хамство з них за версту випирає, особливо по п'яному ділу. Ну, звичайно, на обліку вони всі у мене, тільки що — я такого ураз за зябра. А цей — тихий, до школи ходить собі, потім до інституту. І раптом його — раз! — і за фарцовку садять. З іноземцями зв'язався, лахи скуповував та іншим стилягам перепродував. Для мене це як грім з ясного неба. Дали йому рік умовно, як малолітньому, і я йому, звісно, спокою не давав — через день ходив додому. До районного військового комісара прохання направив, щоб Чебакова Бориса до армії взяли: армія від усіх дурниць лікує, вчить жити з людьми, спеціальність дає. Тільки не брали його в армію, доки судимість не знято.
— Ну, й чим це скінчилося?
— Зле скінчилося. Вони на мене всією родиною визвірилися, буцімто я хочу Борку здати в солдати, щоб з нього вченого чоловіка не вийшло. А я ж йому добра хотів. От і відправили вони його до Риги, щоб від мене, нелюда, врятувати. Він там погорів на валюті…
— Але ж заява про погрози зовсім недавня?
— Бо він уже відбув строк, повернувся, батько всі інстанції оббігав, домігся дозволу прописати його, а Борка знову ні дідька не робить.
— А підписку про трудовлаштування ви у нього взяли?
— Брав двічі — попередив, що порушимо справу про дармоїдство. Прийшов утретє, а він мені під ніс довідку тицяє: «Можеш тепер, Поздняков, спати спокійно, я відтепер найсправжнісінька трудова людина».
— Де ж він працює? — поцікавивсь я.
Поздняков вишкірив жовті зуби, його мучнисте негарне обличчя спотворила гримаса:
— Казати соромно — молодий, здоровий парубійко працює отим як його… натурником. У художньому училищі. Я йому кажу: «Як тобі, Борко, не сором страмовиськом гроші заробляти? Та й що то за гроші для дорослого чоловіка — шістдесят карбованців?» А він нахабно сміється мені в обличчя: «Ти, — каже, — Поздняков, некультурний, у мистецтві нічого Не тямиш, а про заробітки мої не тобі журитися…»