Звичайно, в лютому обуренні Позднякова тим, що чоловік може працювати натурником, було щось кумедне, але і я сам, чесно кажучи, вперте почув — у наш час! — про таку чоловічу професію, просто ніколи на думку не спадало.
— Ось вони, лінощі, нехлюйство, до чого довести можуть, — промовив спересердя Поздняков. — Хоч, правда, хлопець він не лихий…
… Світанок сірий і немічний, як моє втомлене тіло. Холодна тьмяна мряка лежить на шибці. Я дивлюсь у вікно й бачу в скляному каламутному відображенні свої сиві рідкі патли, глибокі зморшки, що рубцями посмугували обличчя, піт безсилля і страху на чолі й ніяк не хочу, не можу прийняти неминуче — погодитися, що я вже старий. Через півтора місяця — 8 листопада 1541 року — мені виповниться сорок вісім років. Хіба це вік старості? Невже це визначено мені межу, за якою громадяться морок, порожнеча, жах зникнення?
Яке жахливе безглуздя: природа дарувала довге життя нетямущим воронам, які живляться стервом, а найяснішому творінню своєму — людині відміряла такий короткий вік, що пролітає миттєво, наче радісне зітхання.
Тридцять років тому я був молодий та здоровий, мов гіперборейський бог, і, сидячи на лаві Фсррарського університету, повторював услід за вченим богословом Мазарді: «І писано у Гіппократа-зцілителя: старіння людське відбувається від втрати природного жару…» Але мені тоді було начхати, через що саме відбувається старіння людське, оскільки я був занадто молодий, аби ставитися серйозно до свого лікарського покликання, й занадто здоровий, щоб припуститися думки, буцімто й мене торкнеться колись старість, яка висмоктує з людини нечутно й невблаганно природний жар.
Тисячі, багато тисяч пройшли через мої руки, і я зцілив їх — невже не заслужив я порятунку від принизливого й страшного безсилля перед крижаним подихом похмурого володаря смерті Танатоса, ненависного богамі людям? Але нема кому допомогти мені — сили неба одвернулися від мене, а люди темні й залякані. Вчувається мені трупний запах чорних крил Танатоса, хлюпання весел Харона — грізно гукає через Ахеронт перевізник душ померлих, невблаганний воротар Тартара.
Але сьогодні я не піддамся тобі, нікчемний Танатосе — руйнівнику спокою, віснику люті, слуго насильства, раднику всякого зла! Рано прийшов ти по мою душу — природний жар покидає лише кволе тіло, а дух мій невпокорений і жадібний, мов у юності, і вірю я свято, що в спогадах минулого почерпну снагу фізичну, щоб хоч на якийсь час скувати тебе, як зробив великий герой Сізіф, якщо вже не дано нам найбільшого із благ — довгого мудрого віку…
Безсилі зараз усі мої знання, вся нагромаджена мною лікувальна мудрість світу, яку я збирав по крихті довгими роками, як збирав гріш до гроша величезне багатство міняйло-лихвар. Мені випала доля міняйла знань і милосердя — я роздавав добро й допомогу на відсотки, отримуючи з часом відсотки нового знання і вдячність. І зараз, коли я такий багатий знанням, лякає мене не сама смерть, а доля моєї спадщини, яку заздрісні вороги розграбують у дурній ненажерливості, розтопчуть у поросі забуття.
Чи, може, сотні моїх наукових праць уже розійшлися по світу оповісниками нового медичного канону?
Ні, світ ще не готовий прийняти моє вчення, я народився надто рано; а може, надто рано вмираю. Мабуть, із часом широко зазеленіють паростки того, що народиться водночас із моєю смертю. Я не ганьблю свій час, не сумую за минулим і не впевнений, що майбутнє виправить усі наші вади й помилки. Проте люди, старіючи, перестають помічати добрі новини й переміни — на їхніх очах світ стає гіршим. Я з цим не згоден — вважаю, що людина виростає із свого часу, як дитятко зі своєї колиски.
Хіба світ став гіршим? Просто ми стали більші, розумніші, ми багато про що дізналися, хочемо дізнаватися ще більше й гніваємося, коли це зразу не виходить або коли нові знання перетворюють нашу стару віру на безплотний туман вимислу. Розмірено гойдається маятник нашого часу — колиска людської пам'яті, й повертає нас із сьогодні в учора, в позавчора, в минуле, в історію, і гримить молотом долі, не даючи зазирнути ані на мить у щілину завтрашнього дня.
… Одійшов страх, розтанув біль, покинуло холодне безсилля — відносить мене в минуле маятник пам'яті, нечутно гойдає мене Колиска мого століття — кривавого, жахливого й прекрасного. О, який молодий, дужий і веселий я!