Тисячі шляхів, що я пройшов пішки, проїхав верхи й у візку, під спекотним сонцем, градом і дощем, раптом згорнулися в маленький клубок, і кінчик чарівної нитки прибитий до порога дерев'яного будиночка в Ейнзидельні, манюсінькому містечкові кантону Швіц у вільній Швейцарській конфедерації, де я народився так давно.
Розгортайся, клубочку, розплутуйтеся, петлі далеких доріг, ведіть мене знову до знань, до злидарства і слави, до багатства й ганьби, до любові й ненависті, до щедрості й залежності, до учнів та ворогів, до друзів і зрадників, до радості зцілення й горя втрат. Пронеси мене на собі ще раз, дорого життя, щоб усе повторилося знову, і тоді нехай розтане клубок моїх мандрів тут, біля дверей порожньої сірої кімнати, де тепло, тиша й пустка і вікна залиті осіннім дощем…
Розділ 3
З КИМ НЕ БУВАЄ…
Дивний видався цього року вересень. Після дощового липня, безбарвного, бляклого серпня напосілася раптом задушлива літня спека. Й тут, у зеленому приміському районі, осінь була ще менш помітна.
Десь далеко за Окружним шляхом глухо й потужно загуркотіло — у розмитій, мовби вицвілій блакиті неба з'явилися хмарки, невеличкі й рухливі. Одна з них підкралася до сонця й за мить наче ганчіркою його стерла, й ураз звідкілясь узявся легкий прохолодний вітерець, додавши мені бадьорості: від спеки й одноманітності своїх занять я вже надумай був кінчати на сьогодні, залишивши до наступного ризу дна п'ятиповерхових будинки, прикрашені іграшковими балкончиками й чорною сіткою гідроізоляції. В одному з них мешкав натурник Чебаков. І все ж я увійшов у під'їзд, на дверях якого барвисто яскріло багатообіцяюче оголошення: «Майстер плісе — кв. 19».
— Дуже корисна ініціатива, — сказав мешканець сьомої квартири В. Е. Фімотін. — Воно й видно, що не тільки форму міліції поміняли. Відбуваються глибокі структурні зміни, й керівництво бажає знати, як працює низова ланка міліції. Дільничні уповноважені, так би мовити…
— Дільничні інспектори, — поправив я машинально.
— Ах, так? Теж непогано — ін-спек-то-ри. Дуже корисно.
Незважаючи на спеку, Віссаріон Емільович Фімотін був у вовняному спортивному костюмі, рухався по квартирі швидко, енергійно, а мене зустрів як доброго давнього друга, який був десь запропав і за час розлуки став дуже знаменитим, а тільки-но повернувся, зразу виявив йому честь своїм візитом. Я ще до пуття не встиг представитись, а на столі вже з'явився запітнілий літровий слоїк із крижаним, з холодильника, грибом — я вже, мабуть, років десять не бачив у домівках отих слоїків з плаваючою коричнево-сірою медузою на ніжно-жовтому мережаному спідку. Пам'ятаю, які суперечки — навіть у газетах — викликав цей гриб: одні запевняли, що він дуже корисний, інші говорили, що він призводить до раку шлунка. Поступово пристрасті навколо безневинного напою вщухли й у виплеснутій воді згаслої суперечки опинився й сам гриб. І ось тепер, після багаторічної перерви, я побачив гриб на столі в В. Е. Фімотіна й зрозумів, що чоловік він капітальний, поглядів усталених і смаків постійних.
— Ви зрозумійте мене правильно, — пояснив Фімотін, відпиваючи маленькими ковтками із склянки. — Я зовсім не тому вітаю отакі перевірки, що мато претензії до нашого дільничного ін-спек-то-ра… — ново найменування дільничних він вимовляв чомусь по складах, з великою приязню. — Капітан Поздняков Андрій Пилипович людина вельми достойна, та й не про нього мова. Із свого, насмілюсь похвалитися, великого життєвого досвіду керівної роботи я дійшов висновку, що низова ланка, якщо вона полишена на саму себе, поринає в лінощі, анархію і розпусту…
Цілий день біганини на отій спекоті, чудовий крижаний квас та зручне крісло схиляли мене до найщирішої уваги, і я цілком доброзичливо, не перебиваючи, слухав, як колишній керуючий конторою «Міськрізнопромметпостач» В. Е. Фімотін протягом багатьох років забезпечував у підпорядкованих йому «ланках апарату» дисципліну, порядок, неухильне виконання плану — «і все завдяки суворій системі контролю зверху донизу».
Стримано, коротко посміхаючись, — і почуття гумору виявляючи, й гідності не втрачаючи, — Фімотін говорив:
— Я саме той зам, який за все сам. При мені начальникам жилося як у Христа за пазухою. І цілком природно: я до апарату завжди з повною увагою, але й уже від кожного за здібностями завжди вимагав.
На пенсіонера Фімотін не був схожий — худорлявий, підтягнутий, з ледь помітною сивиною в густому рудуватому їжачку, що скидався на щітку для зачищування металу. Щось у ньому було від локомотива, переведеного у резерв, — усе справне, все годяще, вузли змащені й начищені, тільки будка машиніста забита дошками від снігу та дощу, стоїть він собі на запасній колії, завжди готовий до того, що надійде наказ: дошки відривати, пари піднімати, свисток до відправлення подавати! Та от лихо: нема на те наказу, й стоїть він у тупику, завжди готовий, цілком справний і нікому не потрібний.