Хлєбников лагідно дивився на нього своїми запаленими, ніби заплаканими, очима, і на обличчі його були скорбота, втома, біль. І так мені було прикро, незвично та й незрозуміло бачити цього сильного й сміливого чоловіка в подібній ролі, що я постарався якомога непомітніше вмоститися на стільці в кутку кабінету.
— Тоді поділіться і зі мною знанням головного закону, — сказав Хлєбников тихо.
— Біль і страх у світі вічні. Вічні — ви це розумієте? ї як немилосердний дресирувальник жене в манежі змиленого коня, який хрипить на корді, так біль і страх вічно гнатимуть людство по висхідній спіралі пізнання!
Він закурив сигарету, сів у крісло й спокійним голосом додав:
— Гаразд, годі просторікувати. Ми все одно не зрозуміємо один одного. — Він кинув погляд на мене й сказав Хлєбникову: — Ось з інспектором з МУРу ви швидше можете домовитись…
— Ага, — кивнув Хлєбников, — з інспектором Тихоновим ми швидше можемо домовитись. Ви не сприймаєте наших слів, як не чуєте радіохвиль, якими заповнена зараз ця кімната, вулиця, весь світ навколо нас. Ви нас не чуєте. І не слухаєте.
— Ех, Хлєбников, Хлєбников, — похитав головою Панафідін. — Ви, мій колего, добрий фахівець, лікар, учений, пишаєтесь браком нашого взаєморозуміння і задоволені тим, що вас розуміє міліціонер, і при цьому не усвідомлюєте, що ваші стосунки безглузді й протиприродні, як груповий рентгенівський знімок!
— Чому ж бо? — знизав плечима Хлєбников. — Ми з Тихоновим теж колеги. Тільки з іншого ремесла, якого у вас нема.
— Цікаво знати, з якого?
— Ми з ним обидва — люди, — тихо й сумовито сказав Хлєбников.
Панафідін зареготав:
— До вашого чудового дуету міг би з успіхом приєднатися ще один великий фахівець у цій галузі — ваш друг і мій колишній співробітник Володя Лижин. Він теж завжди носився, мов курка з яйцем, зі своєю ідеєю — людина, людина, людина! Ану ж, душолюби, покажіть-но мені вдячне людство, вишикуване з передачами в чергу перед палатою Лижина? Запросіть уже й мене, будь ласка, на всесвітній консиліум лікарів, які зібралися біля ліжка Лижина…
— Ви, Панафідін, похмурий і злий цинік, — сказав я. — І не такий уже й розумний, як це може спершу видатись…
Глузливо усміхаючись, Панафідін запитав:
— А чому це, дозвольте поцікавитись, я перестав вам здаватися таким розумним?
— Тому що у вас була курка, яка несла золоті яйця. Але вам одного разу захотілося їсти, а терпіти голоду ви не могли й не хотіли, і тоді ви зварили із своєї курки бульйон. І в кожній жадібно вихлебтаній тарілці потонули ваші мрії й розчинилася казка вашого осяйного завтра.
— Можливо, можливо, — швидко закипав Панафідін, і я раптом побачив, що він тримається останнім зусиллям волі, що він на грані істерики. — Ви мені всі набридли — моралісти, бовдури, дилетанти. Ви ж самі жити не вмієте, а ще інших кортить учити.
— А ви жити вмієте? — спитав я.
— Так-так! Я — вмію. Я знаю, як треба жити, і я знаю, навіщо…
— І як я; е треба жити? — поцікавився Хлєбников.
— Ви, Хлєбников, як, зрештою, і ваш друг Лижин, все одно так жити не зможете. У вас немає внутрішньої впевненості. Ви не можете зрозуміти, як це я завжди розв'язував задачі на чистовику життя, — адже ви все проживали на зібганих аркушиках чорновиків, які ви вважали репетицією, перевіркою, підготовкою до майбутнього великого й світлого життя! І життя вас за це покарало, бо воно не знає чорновиків — кожен день остаточний і безповоротний, як зданий чи провалений іспит…
— І чим же нас життя так покарало? — лагідно спитав Хлєбников.
— Тьмяністю ваших нескінченних буднів, які розвіяли ілюзію завтрашніх свят. Через те й старий Гораціо вам чужий і незрозумілий, що закликав: «карпе діем» — зривай день. І взагалі, мені остобісіло слухати ці ваші гуманітарні дурниці…
Ми з Хлєбниковим промовчали. Панафідін пройшовся по кімнаті, біля вікна крутнувся на підборах:
— Ми будемо займатися лижинським архівом?
— Ні, — сказав я різко. — Я передумав. Лабораторію я опечатаю, а матеріали Лижин сам розбере після одужання.
Панафідін чомусь не розсердився, а може, у нього для цього вже не було сил.
— Як хочете. До побачення, — сказав він байдуже і зняв з вішалки плащ.
Він уже дійшов до дверей, узявся за ручку і все-таки зупинився, мить стояв мовчки, потім вернувся, кинув на стіл ключі під лабораторії і сказав по поспішаючи:
— Ви мене даремно чекали в лабораторії — я б туди все одно не пішов. А щодо Лижина, то що ж — буду радий, коли він, одужавши, сам розбере свої матеріали. Правда, ви, Хлєбников, як фізіолог, знаєте, що дресировані тварини, заснувши на зиму, забувають усі набуті звички. Розкажіть про це своєму другові з міліції. Бувайте здорові… — Він вийшов з кімнати й тихо причинив за собою двері.