Неквапно дійшов я до автомата й зателефонував Халецькому.
— Для вас б новини, — буркнув він. — Хороші.
— Що, мені майора дали? — запитав я.
— Про це запитуйте в управлінні кадрів. А в мене тільки серйозні справи.
— Тоді поділіться, будь ласка.
— Будь ласка. Хіміки дали висновок, що підтверджує слова Позднякова…
— Отрута? — швидко запитав я.
Халецький на мить зам'явся, потім поволі сказав:
— Та ні, це, мабуть, якісь ліки…
— Ліки?
— Так, хіміки вважають, що це транквілізатор.
— Красиво, але незрозуміло. Як ви сказали? Транкві…
— Транквілізатор. Це заспокійливі ліки. Я у вас на столі бачив.
— У мене?
— Так, андаксин. Це і є транквілізатор.
— Що ж, Позднякова андаксином отруїли, чи що? Для цього кіло андаксину треба було б.
— Андаксин — малий транквілізатор, найпростіша формація. А з корка добули дуже складну фракцію. Оскільки я не фахівець, мені важко прочитати вам по телефону курс теоретичної фармакології.
— Усе зрозумів, лечу до вас.
— Не летіть. Можете рухатися поволі, вам тільки думати треба швидко.
— Тоді я ризикую не застати вас на службі.
— А на службі ви мене й не застанете: я стою в плащі.
— Як же так, Ною Марковичу? Мені неодмінно треба з вами поговорити.
— Найбільше вас влаштувало б, Тихонов, якби я покинув свій дім і приніс до кабінету розкладачку. Тоді ви могли б навідатися до мене й серед ночі. Вас це влаштувало б?
— Це було б чудово! — щиро сказав я.
— Так, але дружина моя заперечує. Та й сам я, чесно кажучи, мрію організувати дозвілля дещо по-іншому.
— То як бути? Відкладемо до завтра? Але знайте, що вечеря здасться вам прісною, а постіль твердою через муки цікавості, на які ви мене прирікаєте.
Халецький засміявся:
— Ви не залишаєте для мене іншого виходу, крім того, щоб поділити вечерю з вами. Сподіваюся, що ваша участь зразу зробить її смачною. Адресу знаєте?
— Звичайно. Хвилин через сорок я буду у вас вдома.
— Що ж, давайте. Дивіться лишень не випередіть мене — бо дружина не знає, що без вас наша вечеря буде прісною…
У передпокої квартири Халецького висіла шинель з погонами підполковника, і я подумав, що мені трапляється бачити його у формі один раз у рік — на стройовому огляді. Високий худорлявий чоловік у чудових, здебільшого темно-сірих костюмах, що лежать на ньому так, наче він замовляє їх у Будинку моделей на Кузнецькому мосту, Халецький у формі виглядає неперевершено. Мій друг, начальник НТВ полковник Кім Бронников, ніяковіючи і соромлячись, намагаючись не образити Халецького, докладає всіх зусиль, аби засунути його куди-небудь у другу шеренгу — якнайдалі від очей начальства, бо вигляд Халецького у формі мусить поранити серце будь-якого стройового перевіряльника. Для мене це незбагненно: він отримує таке ж обмундирування, як і всі, але мундири його, пошиті у фірменному військовому ательє, надимаються на спині, горбляться на грудях, рукави, ґудзики чомусь перекошуються, й в останню мить якийсь обов'язково відривається, стрілка на штанях запрасована криво, а один шнурок розв'язується. І над усім цим неподобством підноситься прекрасна сріблясто-сива голова в золотих окулярах під зсунутим набік парадним кашкетом.
Давно, у перші роки нашого знайомства, я був певен, що це відбувається тому, що Халецький — глибоко цивільна людина, з волі обставин закинута у військову організацію, що він просто не може звикнути до поняття армійського строю, ранжиру, необхідності поводитися й виглядати як усі — відповідно до статуту й тієї необхідної муштри, що поступово згуртовує безліч різних людей у єдиний боєздатний організм.
Але якось нам випало разом складати залік із вогневої підготовки, і я вирішив одстріляти першим, оскільки стріляю непогано й не хотів соромити цим Халецького, що напевне не знав, звідки куля вилітає. Спокійно, не кваплячись я зробив п'ять залікових пострілів і не дуже шкодував, що три кулі пішли у вісімку, а одна в дев'ятку. Халецький вийшов на рубіж слідом за мною, перевірив зброю, зняв і уважно протер окуляри, навіщось підморгнув мені, повернувся до мішені й навскидку з кулеметною швидкістю зробив усі п'ять пострілів: і ще до того, як інструктор вигукнув: «Чотири десятки, дев'ять!» — я вже знав, що всі кулі полетіли в ціль, бо ж одразу видно почерк майстра.