Дружина пішла на кухню, а ми сіли за стіл, і Халецький присунув до себе стосик паперу й товстого цангового олівця з м'яким жирним грифелем.
— То що там чувати з андаксином отим? — запитав я.
— Ну, андаксин я для прикладу назвав, аби вам зрозуміліше було, що це таке. — Халецький короткими легкими натисканнями малював на папері собаку. — Але андаксин і еленіум належать до групи малих транквілізаторів. А речовина, досліджена нашими експертами, — великий транквілізатор…
Пес на малюнку виходив злий, наїжачений, і його морда була сердита і злякана водночас.
— А чим вони відрізняються — великий від малого?
— В принципі це зовсім різні групи хімічних сполук. Малі транквілізатори належать до карбоматів, а великі — до тіазинів.
Халецький поправив кінчиком олівця дужку золотих окулярів, одсунув аркуша з розлюченим псом і заходився малювати другого пса. Він був схожий на першого, але морда улеслива, запобіглива, а хвіст згорнувся бубликом.
— Я буду вам дуже вдячний, якщо ви полишите своїх собак і поясните мені все детальніше, — сказав я ввічливо. — Мене зараз собаки не цікавлять.
— І даремно, — спокійно зауважив Халецький. — Я малюю для вашого ж добра, бо не мав надії на ваше абстрактне мислення. Адже ви, сищики, мислите категоріями конкретними: «вкрав», «утік», «був затриманий», «посвідчив».
— Дякую за довір'я. — Я вклонився. — Зазначу лише, що мої конкреції дають поживу для ваших абстракцій…
Халецький засміявся:
— Зараз, на жаль, усе навпаки: з моїх туманних абстракцій вам належить матеріалізувати якісь конкреції, і я вам заздалегідь співчуваю. Справа в тому, що і великі й малі транквілізатори об'єднуються за принципом дії на психіку. Про малі — еленіум, андаксин, тріоксазин — ви знаєте самі, а великими лікують глибокий розлад — марення, депресії, галюцинації. З великих найбільш відомий аміназин.
— А до чого тут собаки?
— До того, що коли розлюченому собаці дати в їжу таблетку тріоксазину, то він одразу ж стане лагідним, спокійним і веселим.
— Так то ж у їжу! Якщо ви мені зараз дасте трохи їжі, я й без ліків стану лагідним і веселим.
— Це я з вашого обличчя бачу. Але різниця в тому, що собака впадає у блаженство від ліків і без їжі.
— Зрозуміло. То що, Позднякову дали велику дозу аміназину?
— От у цьому й уся заковика. Наші хіміки виявили в корку речовину, не описану в жодному довіднику, — це не просто великий транквілізатор, це якийсь тіазин-гігант. У принципі він схожий на аміназин, але молекула в шість разів більша й складніша. Словом, вони не насмілюються дати категоричний висновок про цю речовину.
— Що ж робити?
— Дружити зі мною, вірити в мене.
— Я вам готовий навіть хабарі давати, Ною Марковичу.
— Я беру хабарі тільки старими поштовими марками, а ви занадто метушлива людина, щоб займатися філателією. Тому я безкорисливо підкажу вам, що робити.
— Уважно слухаю пророка наукового пошуку і філателії.
— Поїдьте завтра вранці у Дослідний центр психоневрології. Там є велика лабораторія, що працює над такими сполуками. Вони вам дадуть більш кваліфіковану консультацій», до того не і в розмові з ними ви зможете точніше зорієнтуватися в цьому питанні…
У передпокої пролунав дзвінок, грюкнули двері, й дві молоді здорові горлянки дружно залементували:
— Мамуню, люба, ми від голоду вмираємо!..
Очевидно, прибули троглодити…
… Сліпучо-білим сонцем залита уся Феррара, і тільки тут, під важким монастирським склепінням університету, тіниста прохолода, й крізь засклене кольоровими шибами вікно прориваються яскраві квадрати світла. На стільці з високою спинкою тихо сидить учений чернець Мазарді, мовби дрімає, увесь посмугований барвистими плямами різноколірних сонячних променів. На грудях застигла важка яскраво-червона пляма, на живіт сповзла лимонна, на рукавах пританцьовують мазки золені й пронизливо блакитні.
Обличчя ж ченця захлюпане фіолетово-синім туманом, і через те дивитися на нього страшнувато. Мені жарко в сукняному каптані, лоскотлива цівка поту сповзає поміж лопатками, проте, не знаючи напевне, чи він спить, я не ворушусь. І він справді не спить. Підвів голову — обличчя миттю забарвилося в темно-червоний колір — і мовив неголосно:
— Ти дворянин, ти молодий та здоровий. Чому б тобі не зайнятися дворянським ділом: піти до армії, розбагатіти й обійти походами світ?
— Мій батечко, благородний Вільгельм Гогенгейм, твердив мені невтомно, що вбивати людей — гріх, убивати за гроші — подвійний гріх, а бути вбитим за нікчемні солдатські талери — подвійний гріх і потрійне глупство. Та й сам я не хотів би вмерти рано: у мене повнісінько всяких планів.