Чернець похитав головою, і по його мінорнтській тонзурі стрибнув жовтий промінчик:
— Ми не можемо судити, рано померла людина чи своєчасно, бо тільки господь визначає нам межі життя, і не владні ми вкорочувати його чи видовжувати…
— Істинно вірую в слова ваші, монсеньйоре. Я б тільки не хотів утручатися в божий промисел: мені здається, що господь скеровує мене зціляти людей, а не вбивати їх.
Мазарді опустив важкі, набряклі повіки, м'яко, лагідно сказав:
— Вкороти свого дурного зухвалого язика, нахабний хлопчику. Переступивши університетський поріг, ти п'ять років повинен відкривати рота лише для того, аби повторювати слово в слово те, що тобі говоритимуть учителі. Тобі нічого не повинно здаватися, тебе ніхто ні про що не питає, ти ні про що не думаєш, ні про що не перекорюєшся, ніколи не заперечуєш — тільки вуха твої широко відкриті для милостивого потоку знань, що зросить пустелю твого невідання.
Застрибали на його сутані кольорові плями, й був схожий у цю мить Мазарді не на каноніка, а на арлекіна. Подав для благословення руку, і я преклонив перед ним коліна. Майже пошепки, ледь чутно чернець промовив:
— Я попередив: ти обрав негоже для дворянина ремесло лікаря, бо професія ця тяжка, зневажена й злиденна. Ти добре подумав?
— Монсеньйоре, я не боюся праці, оскільки я не з тонкого краму — на моїй землі люди виходять не з шовкопрядильні. Шану своїй професії людина мусить створювати сама невтомною працею та умілим зціленням стражденних. І злидні мене не лякають, бо виріс я не на плодах смоківниці, не на модах та здобних хлібах, а на сирі, молоці й житніх підпалках.
— Ти жваво говориш, юначе. Побачимо, наскільки ти старанний у вивченні наук…
І я йду в клас.
Спливають години, дні, тижні, семестри, роки, міняються викладачі, осипається листя на жасмині під вікном, і знову одягає він свій білосніжний наряд, і нічого не змінюється, тільки двадцятеро здорованів, непритомніючи від одноманітності й нудьги, хором повторюють услід за титором Еспадо:
— І заповідав нам перший закон великий зцілитель Гіппократ: не зіпсуй здоров'я хворому — природа сама знає, що є рятунком…
Хрипко горланимо за ним:
— … сама знає, що є рятунком…
— І відкрив нам Гіппократ, що залежить здоров'я і хвороба людські від непорушних гуморес — соків організму…
— … гуморес — соків організму, — вторимо ми.
— Чотири головних соки організму — кров, слиз, світла жовч, чорна жовч…
— … кров, слиз, світла жовч, чорна жовч…
— І притаманне крові вологе тепло, слизові — холодна вільгість, світлій жовчі — сухо тепло, а чорній жовчі — холодна сухість…
… вологе тепло… холодна вільгість… сухе тепло… холодна сухість…
— І якщо соки змішуються в організмі як слід — перебуває він у здоров'ї, а ненормальне змішування спонукає організм до хвороби…
— … спонукає організм до хвороби…
— І є гуморальна основа людського організму — істина, й пребуде непохитною на віки вічні…
Можливо, я б і прийняв усе це за істину, якби там не було завжди так душно. Та злазить із кафедри титор, і піднімається туди ліценціат Брандт, розгніваний на цілий світ горбань, і хрипко починає горланити, пригощаючи нас палицею, якщо ми не виявляємо достатньої сумлінності:
— Запам'ятайте, скотини безрогі, що не було, немає і не буде в світі господньому лікаря, рівного мудрістю своєю римлянинові Галену. Знайте, віслюки, що спорудив сей достойний муж на підвалинах Гіппократових знань велику будівлю медицини, яка несхитно височіє понад півтори тисячі літ, — стоятиме вона вічно, бо ніхто не зміг проникнути в таємницю лікування так глибоко й безпомильно, як Гален. Затямте раз і назавжди, поглиначі кислого вина і тухлих бобів: те, що існує шістнадцять століть, пролягає у вічність, воно незламне й непогрішне. Майте на увазі, облесники п'яних шльондр, що у вченні Галона все — від альфи до омеги, кожна літера, кожний незрозумілий нам знак — свята істина, непогрішна й невичерпна в мудрості своїй. Збагнули, дурні морди, хтиві цапи, брудні ненажери?
— Збагнули! — дурнуватими голосами гукаємо ми, і я геть тупію від цього понурого ідіотизму.
А ліценціат Брандт, розмахуючи палицею, надривається:
— Не вам, обжерам, розпусникам та ледарям, а великому Галену відкарбував імператор Антоній золоту медаль з написом: «Антоній, імператор римлян, — Галену, імператору лікарів». І яко влада монарша, богом освячена, вічна, так пребуде вічно в умах вчення Галена…