Я запитав:
— А чому ви вважаєте, що такі ліки вробили б революцію?
— Хм! Постараюся пояснити популярно. Ви пам'ятаєте казку про царівну Несміяну?
— Ну?
— Царівна була печальна, пригнічена, нещасна. І ніколи не сміялася. Потім з'явився Іван-царевич, дав їй щось там, чарівну ягоду, чи що, не пам'ятаю. І Несміяна засміялась. Уловлюєте?
— Ні поки що…
— Міфи грунтуються на важливих істинах. Дівчинка Несміяна була психічно хвора. Іван царевич дав їй якийсь невідомий транквілізатор — і вона одужала. Так виник міф. А дійсність… ну що вам сказати? З допомогою великого транквілізатора можна було б приборкати гіпертонію, виразки, депресії, неврози. Шизофренію, врешті-решт. Та головна сутність ліків у тому, що вони знімали б повністю людські нервові перевантаження. Людина була б врятована від таких станів, як страх, переляк, пригніченість.
— Он як це, виявляється, просто, — сказав я. — Науці залишається тільки отримати ліки — й порядок. Розкрити, так би мовити, таємницю Івана-царевича…
— На жаль, це не так просто. Справа в тому, що ми поки що й самого Івана кепсько знаємо. Людство зазналося від своїх мікроскопічних наукових перемог. Людину розпирає гордість від того, що вона тьопає по Місяцю, спустилася на дно океану, піймала заледве не в долоню нейтрино. Але про саму себе людина не знає майже нічого. Майже нічого або катастрофічно мало…
Я підняв руки:
— Не розчаровуйте мене. Я був кращої думки про досягнення медицини.
— Не треба розуміти мене занадто буквально. Сучасна наука не поділяє точки зору Заратустри, який вважав печінку місцезнаходженням усіх пристрастей і прикрощів. У нас інша позиція. Одначе, якщо оцінювати світ достатньо тверезо, не вельми далеко ми відійшли від цих уявлень.
Я усміхнувся:
— У вас ставлення до людської істоти ще простіше, ніж у патологоанатома.
Панафідін знизав плечима:
— Звідки ж йому взятися, іншому ставленню?..
Задзвонив телефон. Панафідін вибачився і взяв трубку.
— Володимир Петрович! Я вас вітаю. Звичайно, пам'ятаю про все й підтверджую: за позику віддяка. Так, так, так, це я розумію. Але й ви мене зрозумійте — мені також треба лавірувати. Особисто я готовий бути опонентом хоч завтра, а обіцяти свою контору як опонуючу організацію — не можу… А я вам і кажу прямо й чесно: так за мої труди мені і шана і огуда, а так — на дядю чужого робота. У мене й без того з часом сутужно, бракувало іще, аби хтось на моєму хребті в рай уїжджав… Це будь ласка думайте. Обіймаю вас, мій дорогий… — він поклав трубку й гмукнув: — Іч, які діячі, дурників шукають. Ну гаразд, ви нарікали на спрощеність…
— Не будемо сперечатися, — сказав я примирливо, бо зрозумів, що дискусія може завести нас занадто далеко. Я взяв аркуша з намальованою страхітливою формулою, подивився на нього, й було це мені зовсім незрозуміло. — Олександре Миколайовичу, ви сказали, що за формулою речовина схожа на триптизол. Яка, судячи з ваших спостережень, доза триптизолу була б потрібна, щоб здорова людина, прийнявши її, через десять — п'ятнадцять хвилин втратила свідомість?
Панафідін здивовано подивився на мене.
— Дивне запитання, мені ніколи не доводилося з ним стикатись. Ну, прикинемо, — він узяв ручку, написав щось на аркуші паперу, щось помножив. — Гадаю, що таблеток тридцять у звичайній розфасовці по нуль двадцять п'ять міліграма на порцію. А що? Чому виникло у вас таке запитання до мене, якщо не таємниця?
Я подумав і вирішив, що йому можна сказати.
— Справа в тому, що ось цією речовиною, котрої, як ви вважаєте, ще не існує навіть у лабораторних кількостях, була отруєна людина. Нам дуже цікаво, звідки злочинець міг її узяти.
Панафідін підвів на мене очі, й мені здалося, що він зблід.
— Отруєна? — перепитав він якимсь осілим голосом. — Хвилиночку… Хвилинку… А чому ви вважаєте, що саме метапроптизолом?
— Не я так вважаю, експерти наші кажуть…
— Зрозуміло, що не ви думаєте!.. — з несподіваною для мене сердитою досадою перебив Панафідін. — На якій підставі вони дійшли такого висновку? Труп досліджували?!
Я сказав спокійно:
— Корок від пивної пляшки. У пляшці була розчинена отрута…
— Корок? Але ж там дуже малі сліди… Хіба можуть ваші експерти…
— Можуть, — авторитетно мовив я і згадав Халецького. — Наші експерти все можуть.
Панафідін рвучко підвівся: