— Чому ж не можу? Будь ласка…
Панафідін узяв із стінної шафи білий халат, підсинений, накрохмалений, випрасуваний до хрусту, накинув на широкі плечиська.
— Ходімо? Нам халат дадуть у лабораторії…
Проте ми не встигли вийти, бо що раз озвався телефон.
— Панафідін. А-а, здрастуй, здрастуй. Так, у мене люди. Я втікаю, зателефонуй через годину… Ну, тоді давай домовимося: у суботу за чверть до сьомої біля входу у Будинок кіно. Так, так, мені Гавриловський квитки залишить. Ну, не знаю я — одягни що хочеш… Так — у всьому. І завжди. І більш ніхто. Й ніколи. Усього доброго…
Акваріум із жовтокосою тропічною рибкою, скляні двері, пластиковий безконечний коридор з неживим денним світлом, поворот ліворуч, перехід праворуч, темний хол, розкраяний задимленим стовпом сонця, сходи — два прольоти вгору, коридор, фарбовані білилом двері з табличкою «Лабораторія № 2».
У великій кімнаті з багатостулчастим вікном працювало четверо.
— Здрастуйте, друзі, — привітався Панафідін.
Люди неуважно озирнулися, різноголосо пролунало по кімнаті:
— Здрасту-йте, Олексан-Микола-ичу…
Усі продовжували займатися своєю справою, ні на мить не припиняючи роботи. Одна із співробітниць складала на довгому столі біля торцевої стіни грандіозний прилад: у ньому було штук із п'ятдесят колб, різнокаліберних пробірок, скляних з'єднувальних трубок, крани, нагрівачі. У різні вузли цієї тендітної і дуже гармонійної споруди були вмонтовані електричні датчики, увімкнені прилади, сигнальні лампи, в овальний герметичний балон літрів на десять впаяні схожі на іграшкові лопатки електроди, сполучені з індукційним генератором.
За столом біля вікна кремезний хлопчина з модною зачіскою чаклував над приладом.
— Як справи, Сергію? — ввернувся до нього Панафідін.
Юнак мотнув головою з боку в бік:
— Розвалюється продукт, Олександре Миколайовичу.
— Я тобі дістав молекулярні сита на три ангстреми, зайди до мене.
У приладі булькала, закипаючи, якась рідина. Центром приладу, очевидно його головною частиною, була дебела тригорла колба, під якою кучерявилася парою водяна лазенька. У середнє, широке горло опускався гнучкий привод від моторчика — дволопатева мішалка безперервно збовтувала вміст посудини. Через правий увід в колбу занурена крапельниця, яка зціджувала раз по раз жовті важкі намистинки. У ліве горло був уведений радіаційний охолоджувач — стрімко піднімаючись по трубці, пара осідала краплями на вимитому циркулюючою водою склі й поволі стікала знову в колбу.
Панафідін, зупинившись за моїм плечем, сказав:
— Так звана реакція Гриньяра. Та головна наша надія там, — він змахнув рукою в бік системи біля стіни. — Вона мусить спрацювати…
Й мені вчулися в його голосі гіркота, втома, майже відчай.
— В чому у вас найбільша трудність? — запитав я.
— Молекула не тримається. У схемі вона складається з кількох дуже великих блоків. Але щоб тривко з'єднати їх, у колбі потрібен певний режим — температура, тиск, світло, каталізатори. Для кожного окремого зв'язку в молекулі ми параметри визначили. А все разом — ніяк… Це дуже важко.
Так, мабуть, це справді важко — бути попереду всього людства.
До нас підійшла жінка, яка складала отой величезний прилад, що вразив мою уяву. Вона сухо кивнула мені й сказала Панафідіну:
— У мене з другої години семінар із практикантами.
— Гаразд, Анюто. Познайомся, це інспектор Тихонов. — Повернувся до мене: — Ганна Василівна Желонкіна, мій заступник у лабораторії.
Желонкіна? Випадковий збіг обставин? Я не міг пригадати ініціали дружини Позднякова — її пояснення я читав у справі. Й про всяк випадок, не мудруючи, спитав:
— Даруйте, а яке прізвище вашого чоловіка?
— Поздняков, — відказала вона поквапливо й додала: — Можна подумати, що ви не знаєте.
Панафідін здивовано переводив погляд із Желонкіної на мене, відтак промовив:
— Ну, звичайно, я й забув: чоловік Ганни Василівни також у міліції працює…
Желонкіна кинула на нього миттєвий погляд:
— Ви вважаєте, що всі співробітники міліції дружать сім'ями?
Я втрутився у розмову:
— Мені з вами треба поговорити, Ганно Василівно.
— О четвертій годині я буду в своєму кабінеті…
Дружина Позднякова знала про історію, яка з ним сталася. І чоловікові своєму не вірила. Звичайно, вона мені цього по сказала, але я бачив, що вона йому не вірить і не співчуває йому. Взагалі Ганна Василівна Желонкіна здалася мені людиною, яка раз і назавжди засвоїла, що жалісливість принижує людину. Обличчя в неї було грубувате й вродливе, хоч тверді, прямі зморшки біля очей і крил носа вже позначили той зримий рубіж, перейшовши який вродлива жінка відразу перетворюється на величаво-кам'яну бабу.