Ліки від страху

Ображено підібравши губи, розвів у боки сухенькі долоньки Мазарді:

— Більшого я не можу тобі запропонувати…

— Честь, виявлена мені, не по заслугах велика, — смиренно відказую я. — Саме тому спершу хочу об'їхати землю, багато чого навчитися й тільки потім навчати інших…

— Хіба у Феррарі тебе навчали мало? — здивовано питає чернець. — Чи погано?..

— Мудрі вчителі пробудили мій розум до світла знань. Але земля безмежна, і в усіх її краях лікують недужих по-різному. Я хочу об'єднати це знання і спорудити на ньому нове, яке стане благом для всіх…

Мазарді сумно хитає головою:

— Не веде тебе милосердя боже, а гризе гординя бісівська. Вся мудрість медицини зібрана в працях Галена та Авіценни. І якщо інші лікарі перетлумачують своїми словами їхні праці, видаючи за одкровення, то се безглуздо й зайво. А якщо вони навчають чогось іншого, то се для хворих шкідливо, а тому — безбожно й злочинно.

— Учителю, але ж раніше схилялися перед Гіппократом, а нащадки визнали за більшу мудрість ученняЕразистрата. Великий Гален розтрощив хибні міркування грека, який твердив, що в наших жилах тече не кров, а повітря. Минули віки, й ми віддали хвалу і шану Авіценні, який услід за Галеном вказав нам на початок і джерело хвороб. Можливо…

Мазарді застережно підняв руку:

— Початок і джерело хвороб — гріх! Перші люди, створені для безсмертя, до свого гріхопадіння не знали хвороб і смерті. От і ти впадаєш у спокусу гріховну — кличе тебе гординя вознестися над іменами, для кожного лікаря святими.

Втупившись у підлогу, я тверджу вперто й зухвало:

— Святим ім'я лікаря робить пізнання істини про збереження здоров'я людського, адже на великих іменах не могла закінчитися мудрість пізнання.

— Слова твої, сину мій, нерозумні, а думки суєтні й дрібні. Ніяка людська мудрість неспроможна дати чи зберегти здоров'я — його дає лише бог. І якщо ми втрачаємо здоров'я, то повернути його може тільки допомога божа, подавана нам тілесно через лікаря й незримо — самим господом, коли ми молимося до нього в глибині серця й гаряче просимо в молитві.

— Мессір, я хочу все знати, щоб господу в милості його було легше скеровувати мою слухняну руку…

— Ти чудна людина, Теофасте, — зітхає Мазарді. — Ти обрав непідходяще для дворянина заняття лікаря. Ставши вченим медиком, ти не хочеш із кафедри нести іншим світло знання, мати коло поважних пацієнтів, нажити родину, дім і майно для нього, а намірився стати мандрівним грижорізом і костоправом, вічним учнем неіснуючого вчення.

— Але я не можу навчати інших науки, яка не знає, як вилікувати зубний біль, і полишає людей на швидке чи повільне вмирання, залежно від їхньої природної комплекси та сили.

Мазарді насуплюється:

— Йди, сину мій, я не смію тебе затримувати. Видно, на роду тобі написано тинятися поміж людьми, як прокаженому, з мішком на голові й дзвіночком. Характер твоїх думок, поведінка твоя дивна роблять тебе незрозумілим і відчужують од людей, мов полотняний мішок із прорізами для очей. Зухвалість твоя, небажання коритися силам вічним і непохитним, як дзеленчання дзвоника, змусять усіх, прислухавшись на мить, кинутися від страху врозтіч із шляху твого, й тому вічно будеш ти самотній. Іди…