Я налив їй склянку води, Пачкаліна випила її одним духом. Прислухаючись до її булькотливого плачу — о-о-льо-льо-о, — я раптом пригадав, звідки знаю потерпілу. Й здивувався, що так довго не міг пригадати її, — вона ж і зовні мало змінилася, хіба що погладшала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, Катерино Федорівно, — сказав я, — сльозами лихові не зарадиш, треба подумати, як їх розшукати швидше.
Пачкаліна заспокоїлася так само раптово, як і заридала.
— Ага, розшукаєш їх, — сказала вона похмуро. — Шукай-гукай тепер. Тепер шукай їх, гукай, як мовиться, вітра в полі. Значить, окрім шуби, взяли вони дві обручки моїх, одна з діамантиком, а друга із зелененьким камінчиком. Ага, з камінчиком, значить, зелененьким. Сережки, звісно, також забрали…
— Зелений камінчик — самоцвіт, чи що?
— Авжеж, самоцвіт! Смарагд.
— У-гу, зрозуміло, смарагд. А діамантик який?
— Який — звичайний. Що я, ювелір, чи що?
— Подумайте ще раз над моїм запитанням. Ми мусимо детально описати для розшуку обручку — це ж у наших інтересах.
— Ну, звичайний діамант, значить. Авжеж, два карати в йому є.
Я всміхнувся:
— Два карати — це не звичайний діамант. Це величенький діамант. Ну та бог з ним. Гроші взяли?
— Таж говорила я вже — книжок пред'явницьких на чотири з половиною тисячі. Пред'явницьких книжок, як мовиться, три штуки забрали.
Я взяв ручку й присунув до себе аркуш паперу:
— У яких ощадкасах були покладені ваші гроші?
— Та не пам'ятаю я. Не пам'ятаю я, значить, у яку касу клала.
Я здивовано втупився в неї:
— Тобто як не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте каси, в якій зберігаєте чотири з половиною тисячі?
— От і не пам'ятаю! Та й навіщо мені було пам'ятати, коли там, на книжці, значить, написано було — і номер, і адресу! Хто ж знав, що з обахеесу оті, ну, тобто, я кажу, аферисти, самі заявляться…
І вона знову заридала — щиро, гірко, зненависно. Так само вона ридала десять років тому, коли молоденький лейтенант Тихонов опечатував її пивний ларьок на станції Ліанозово, в якому виявилося необлікованнх сорок кілограмів червоної ікри. За вартістю кетової ікри крадіжка загрожувала злодієві частішою другою статті дев'яносто другої Карного кодексу — до семи років. Тоді Пачкаліна, яка у той час ще була не Пачкаліна, а Краснухіна, а серед завсідників її забігайлівки більше була відома по прізвиську Катька Катафалк, почала пояснювати мені з усіма своїми нескінченними «як мовиться», «звичайно», «значить», що ікри тут не сорок кілограмів, а лише двадцять — решта пиво, і я ніяк не міг збагнути, до чого тут пиво, аж доки після сотні повторів докумекав, що, як мовиться, звичайно-значить, пиво, налите в кетову ікру, починає підброджувати, всмоктується, кожна ікринка набрякає і стає ще смачнішою. І тут треба лише постаратися миттєво розпродати товар, аби він увесь не прокис, краще за все на бутербродах: порція занадто мала, щоб зіпсувати шлунок, та й навіть найбережливіші не стануть тримати її про запас. Таким чином, злодій як оком вмигнути перетворює літр пива вартістю сорок чотири копійки на кілограм ікри за сім карбованців з половиною плюс буфетна націнка. Плюс, у випадку чого, й стаття інша, легша, ніж за Крадену ікру. Разом із похмурим чоловіком — представником торгінснекції та громадським контролером я зняв остачу, забрав касу й опечатав ларьок — ось тоді Краснухіна сердито й злякано заридала басом. Я привіз її у райвідділ міліції і відтоді не бачив: мені підкинули якусь іншу справу.
А тепер вона була потерпілою. Самотня жінка, оператор у котельні, а просто кажучи — кочегар, у якої забрали шахраї дві коштовні обручки, смушкове манто й на чотири з половиною тисячі ощадних книжок…
Я довго барабанив пальцями по столі, відтак запитав:
— Поясніть мені, Катерино Федорівно, таку недоладність: як це так виходить, що до вас, бідної, самотньої жінки, чесної трудівниці, приходять буцімто з міліції, роблять обшук і забирають більш як на десять тисяч цінностей, і ви — робоча людина, якій нема чого втрачати й нема кого боятися, — не кажучи поганого слова, усе це віддаєте їм?
— А що? — запитала вона.
— Та нічого, тільки ж незрозуміло це мені. От я, на жаль, не маю десяти тисяч, але якби хоч хто спробував у мене взяти бодай десять карбованців, я б енергійно заперечував.
— Авже-еж! Вам добре, ви начальники, звичайно, а коли до самотньої жінки прийшов обахеес — що ж мені, значить, битися з ним?