— Дозволю собі не бути скромним, я, так би мовити, свій громадський обов'язок виконав, — говорив він, поскубуючи рудуваті свої вуса. — Про свої об'єктивні спостереження вам детально доповів… [весь його вигляд засвідчував невдоволення і деяке навіть обурення: людину запитали, вона все чесно, як належить, об'єктивно доповіла, а тепер її знову турбують, як свідка якого-небудь, допитують до нігтика, дорогоцінний пенсіонерський час марнують. — Ваша тепер турбота — висновки робити.
— Та в тім-то й справа, Віссаріоне Емільовичу, що у нас для висновків фактів бракує. А за висновками затримки не буде.
— Які ж вам іще факти потрібні? — здивувався Фімотін.
— Ну, от хоча б щодо неблагаполучності в родині. Пам'ятаю, ви так буквально висловилися: «Непідходяща, за моїми відомостями, у нього вдома обстановочка».
— Я й зараз підтверджую…
— От-от… Я щодо відомостей отих, чи не можна докладніше?
Фімотіи задумався, потім сказав поволі, розтягуючи слова:
— Ви прямо-таки на словах ловите, товаришу інспектор. Я ж не те що мав на увазі якусь там офіційну інформацію…
— Та боже борони. Просто мене факти цікавлять.
— Розумієте, факт до факту не приходиться. Для спостережливої людини маленький штришок якийсь, деталька — уже факт, грунт, так би мовити, для умовиводів…
Я з цікавістю подивився на нього:
— Щось я ніяк вас по зрозумію, Віссаріоно Емільовичу.
— Та тут і розуміти нема чого, — сердито промовив Фімотін. — Білі ґудзики до сорочки чорною ниткою пришиті — це ж дрібничка. Офіцер міліції у повній формі несе до себе додому пельмені або мікоянівські котлети готові — дрібничка? А здебільш у їдальні обідає — дурниця? Ага. Та хто не сліпий, той бачить: дому або сім'ї у людини нема. Нема! — урочисто закінчив він.
— Але я також додому пельмені купую, — здивовано сказав я. — Це ще ж нічого не означає.
— Ви себе з Поздняковим не рівняйте, — заперечив Фімотін. — Ви людина молода, й дружина ваша, очевидно, куховарити не навчилася, все, як то кажуть, попереду…
— У мене її справді все попереду, — зауважив я, — оскільки я ще й дружини не завів.
— Тим більше! — Фімотіи підвів палець. — А Поздняков завів. Та ще яку! Ганна Василівна людина справжня, вчена, можна сказати, і зв'язалася з цим… Е-ех! Я вам ось що скажу: коли у генерала жінка нікчемна, вона однаково генеральша. А коли у професорші, от, скажімо, як у Желонкіної, чоловік міліціонер, то й вона, виходить, міліціонерша!
— І що ж у цьому такого?
— Соромиться вона його й жити з ним не хоче, а — треба…
— Та звідки ви все це знаєте? — запитав я сердито.
— Знаю, і все… — Фімотін попоходив кімнатою, досадливо крекчучи й зітхаючи, зупинився переді мною, узяв мене за ґудзик: — Син мій з їхньою дочкою знайомий.
Он воно що! Ну, це інша справа. З Дашею Поздняковою я вже розмовляв: симпатична дівчина, гаряче любить батька, захищала його як могла. Старанна студентка, матір свою дуже поважає, пригнічена сімейною ситуацією, хоча розібратися в ній, через молоді літа, ще не може…
Діставши з портфеля бланк протоколу, я подав його Фімотіну:
— Напишіть, будь ласка, все, про що ми з вами говорили.
Фімотін відмовився категорично:
— Чого це я ще щось писати маю? Хіба мого слова не досить? — і додав єхидно: — Чи, може, вам на слово не вірять?
— У нас діловодство по закону — у письмовій формі, — усміхнувся я. — Хіба вам так важко написати? Ви ж не відмовляєтесь од того, що бачили Позднякова нетверезим?
— Що значить — не відмовляюся… — пробурмотів Фімотін. — Я ж сказав що думав… А раптом він не п'яний був, раптом мені здалося? Я ось так, ні за що ні про що, наклепу на людину не писатиму.
— А сказати інспекторові ось так, ні за що ні про що, можна?
— Я тільки про свої спостереження повідомив… Ну, неофіційно, чи що…
— Ну звичайно… Може, це ніякі й не спостереження, а припущення були? Га? Так само, як і «прозорливість» ваша? Адже ви не те щоб здогадалися, чи передбачили, чи відчули, що Поздняков у п'яному стані на газоні засне й у нього посвідчення і зброю заберуть. Ви це знали — вам син розповів!
Фімотін круто повернувся до мене, сказав різко:
— Ну й син! Ну й знав! І що з цього? Неправда, чи що? Напився, валявся, як свиня. Я й знав, що так буде!
— Звідки ж ви знали?
— А звідти, що Поздняков ваш — хамло, жлоб! Міліціонер — він міліціонер і є, всі вони п'яниці! Ганна Василівна, — голос Фімотіпа несподівано переломився, став ніжним, шанобливим та співчутливим, — це людина, професор, а цей хам життя їй понівечив… Дурненька вона, давно треба було в керівні інстанції писати, гнати його з квартири під три чорти.