Стримуючи злість, що душила мене, я сказав тихо й ввічливо:
— Ви себе інтелігентом вважаєте. І Желонкіна вам імпонує, тим більше що майже професор вона, й квартира в неї трикімнатна — є де синові з молодою дружиною поселитися, ваш спокій на старості літ не тривожити. Одна лише перешкода — Поздняков там мешкає. А тут випадок сам До рук котиться. То чому б не накапати, нищечком отак, отруйненько та безвідповідально? Га? Позднякова з міліції виженуть, дивись, і Желонкіна здихається його, адже вам такий свояк — у чоботях — не потрібний? Тільки не вийде по-вашому, не сподівайтесь… — Я перевів дух і закінчив: — З Дашею я розмовляв, вона добра дівчина. Вашого хлопця, Віссаріоие Емільовичу, я не знаю. На одне лише надіюся, що він зовсім на вас не схожий…
… На базарному майдані, що прилягав до південної стіни палацу герцога Альфонсо д'Есте, я купив за тринадцять флоринів сірого сухоногого віслюка із задумливими вологими очима, які видавали норов ненажери та ледацюги, й отримав на додачу килимовий сідельний мішок, добряче потертий, але що цілком годящий. Чудового крислатого капелюха з чорного шовку, на червоній підшивці, докторську мантію і книги свої повкидав у мішок, а за дев'ять флоринів придбав чоботи із свинячої шкіри без рантів, нову бавовняну блакитну сорочку, мідні шпори з деренчливими зірчастими коліщатками й важку різьблену палицю, пречудову тим, що, смикнувши ручку, можна було витягнути на світ божий два лікті булатного клинка.
У тратторію «Веселий каплун» я увалююся з друзями й гукаю з порога череватому трактирникові:
— Луїджі, неси на стіл усе найкраще, доктор Гогенгейм покидає тебе назавжди!
— За мій рахунок? — бурчить Луїджі, й годі зрозуміти, радий він розлуці зі мною чи засмучений нею.
— Сьогодні плачу я! Вчені отці не наважилися випустити мене з міста без грошей, червоніючи за мою убогість і за свою скнарість!
І влаштовуються на дощаному, дочиста вишкрябаному столі рівні ряди пляшок із вином фалернським і тосканським, мальвазією, запітнілі череп'яні кухлі з пахучим родзинковим вином і смирненською настоянкою. Принесли срібніз черню чаші й склянки з кольорового димчастого скла венеціанського, й велить господар слугам подати для прощального бенкету, що його справляє наостанку перед мандрами по білому світу молодий доктор Гогенгейм, дорогий посуд, з англійського олова відлитий, і на тарілках цих, нарядно білих, сяйливих, лежать рум'яні курчата, сором'язливо світить прозорими від сальця боками молочне поросятко й сльозиться кров'ю ледь прихоплена полум'ям телятина.
І вогонь у роті від баранини по-лангедокському гасимо ми кухлями білого, рожевого та червоного вина, й веселощі наші здіймаються над бенкетним столом, як дим над полем битви. Приєднуються до свята голодні студенти, й випадково забіглі знайомі, й не випадково осілі в тратторії незнайомі жебраки. А я гукаю до гулящих дівиць, що зібралися дзвінкою зграйкою в куточку;
— Гей ви, бісові черниці, наречені Люцифера, йдіть за наш стіл! Тільки завдяки вам я не вдавився тут за шість літ нудьги! Кохані мої квіточки, солодкі плоди садів гріховних, ідіть, щоб я міг обійняти всіх відразу!
— Рук не вистачить усіх обійняти відразу! — сміються дівиці. — Краще, моссір доктор, по черзі…
— Вистачить! — волаю я, щасливий і захмелілий. — Вистачить рук, щоб обійняти вас усіх, і вистачить ніг, щоб обійти світ, і вистачить серця, щоби роздати всім стражденним, й утроби моєї вистачить, аби бенкетувати на всіх застіллях добрих людей…
— А чи стане грошей, щоби бенкетувати на всіх застіллях? — сичить, прибившись до столу, чоловік із зеленкуватим боягузливіш обличчям фіскала.
З реготом підказую йому:
— Про це нехай турбуються ті, в кого куці руки й кволі ноги! Ті, хто гайнує серце тільки над розстебнутим гаманцем…
А п'яненький трактирник Луїджі, погладжуючи моє плече, каже:
— Днів на три в дорогу я тобі харчів дам. А потім як будеш?..
— Сказано в євангелії од Матвія: «Погляньте на птахів небесних — вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, й отець ваш небесний годує їх». То й мене прогодує ласкою своєю…
— Уперше чую, щоб учений доктор подавався у бродяги й на милостиню жебрацьку надію покладав, — каже з досадою і злістю фіскал.
— Дурний ти, братику, — відповідаю йому. — Я не на милостиню жебрацьку уповаю, а на вдячність людську за розум свій меткий, руку тверду, око несхибне — головних помічників милосердного серця лікарського!