Я уперше в житті тримав у руках свідоцтво на винахід, документ, що його простою мовою ми звично називаємо патентом, — зошит, прошнурований шовковою стрічкою і скріплений величезною червоною гербовою печаткою. Титульний лист, зеленкувато-синій, на водяному папері, був схожий на старі, воєнного часу облігації — під віньєткою з лаврового листя громадилися домни, гідростанції, комбайни, вежі.
АВТОРСЬКЕ СВІДОЦТВО № 2976157
Комітет у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР видав це свідоцтво на винахід «Спосіб отримання і застосування у психотерапії поліамідинів» за заявкою — 138293 з пріоритетом від 24 листопада 1963 року.
Автори винаходу: Панафідін Олександр Миколайович та інші, вказані у доданому описі.
Зареєстровано в Державному реєстрі винаходів Союзу PCP.
18 грудня 1964 р.
Діл авторського свідоцтва розповсюджується по всій території Союзу РCP.
Голова комітету.
За титульним аркушем починався докладний опис, який відкривала графа «Автори».
Ті самі «інші», крім Панафідіна.
Й серед них була Г. В. Желонкіна!
Співавторами Панафідіна у двадцяти чотирьох свідоцтвах було зареєстровано сорок два спеціалісти. По різних працях число їхнє коливалося від одного до семи чоловік. У перших трьох роботах його прізвище замикає список авторів. У семи останніх він очолює групу дослідників. У решті свідоцтв його ім'я поступово зміщується від кінця до початку. Виходила цікава діаграма сходження людини по щаблях науки.
Але наукова кар'єра Панафідіна зараз цікавила мене лише з точки зору пошуку його більш щасливого суперника у створенні метапроптизолу. Адже Панафідін зосереджено й цілеспрямовано працював над цією проблемою і, судячи з усього, просунувся у її розв'язанні далі від інших. І раптом ми знаходимо в пивному коркові речовину, яку марно намагається створити ціла лабораторія! Але якщо в корку був справді метапроптизол, якщо це не «артефакт», то чому ж автор не оголосив про його відкриття? І чому ним отруюють Позднякова?
Стоп! Стоп! Я знову починаю відхилятися. Будемо виходити з того, що метапроптизол існує, хоч на нього й не подано авторської заявки. Отримати його випадково, не маючи перед собою ясно усвідомленої мети, практично неможливо. Отже, його синтезувала людина, яка була причетна до роботи над транквілізаторами. Панафідін займається цією проблемою з моменту її виникнення. Усі або майже всі вчені, які всерйоз цікавилися цим питанням, контактували з Панафідіним, усі. вони знають один одного, обмінюються інформацією, готують спільні праці. Геній-самітник, який учора замислився над створенням метапроптизолу, сьогодні добути його не міг. Отже, напевне, творець отого гіганта транквілізатора мусить бути хоча б раз пойменований у списку співавторів Панафідіна. Скоріше всього… Але хто він — один із сорока двох?
Довідка про авторів мало прояснювала це питання. Дехто працював або зараз працює разом із Панафідіним, інші — із суміжних лабораторій та інститутів. У списку співавторів Панафідіна були люди, які підписали з ним одну дві роботи й щезли назавжди, участі, інших була більш стабільна. Деякі співавтори займали, цілком очевидно, більш високе місце в науковому світі, інші — нижче, але й тут не було чіткої картини, бо в міру сходження Панафідіна верхній щабель поступово вивільнювався для нього персонально.
Самого Панафідіна я не підозрював. Не тому, що він мені настільки симпатичний. Адже він сам віддав би усе на світі за одну молекулу метапроптизолу, та тільки ж її у нього не було.
Довго я роздумував над прізвищами. І врешті-решт відібрав три:
доктор хімічних наук професор Ілля Петрович Благолєпов;
молодший науковий співробітник Володимир Костянтинович Лижин;
кандидат хімічних наук Ганна Василівна Желонкіна.
У перших авторських свідоцтвах дружина Позднякова фігурує ще не як кандидат наук, вона ще не доцент, це дуже давні свідоцтва — від серпня 1962-го і від січня 1963 року, й вона заявлена як молодший науковий працівник без ступеня, просто — «інженер Г. В. Желонкіна». Та й за часом ці заявки віддалені від гіпертранквілізатора десятьма роками — дуже довгим строком, протягом якого вона писала свою дисертацію, виростала у справжнього вченого, а її чоловік, як і перше, виловлював самогонників, і хуліганів приструнював, і збіглих з відсидки за комір брав, і п'яниць ганяв, аж доки одного разу ковтнув дивного зілля, здатного визволити тисячі людей з мороку божевілля й нестерпного тягаря страху, того зілля, що кинуло Позднякова на саме дно ганьби, прирекло на безпросвітну муку — необхідність доводити всім правдивість неймовірної пригоди, що сталася з ним.