Холодний вітер із затоки дме у вибиті вікна старого магістрату, де розміщено шпиталь. Свічок немає, і три драгуни тримають над столом горстки смолистих соснових скіпок, що палахкотять ясним тріскучим полум'ям. Сімнадцятилітній рицар Соренсен з ледь помітними вусиками на верхній губі першим видерся на фортечний контрфорс, і відразу ж осколком ядра йому роздробило праву гомілку. Юнак тремтить од болю й переляку, дивлячись на свою понівечену закривавлену ногу, на рану, що почала чорніти по краях. Я даю йому склянку ялівцевої горілки:
— Випий, друже мій. Алкоголь притлумить твої чуття, зменшить страждання.
Мовчки, покірно бере Соренсен склянку, п'є з огидою, і зуби його гучно стукотять об скло. Я киваю солдатам, що виконують обов'язки санітарів, ті мовчки, швидко вкладають рицаря на стіл, міцно прив'язують кінською попругою, і юнак, охоплений смертельним жахом од близьких мук, тонко, по-заячому кричить:
— Не треба… не треба… я не хочу бути калікою… краще вмерти!..
— Ніж, таз, джгут! — оглушливо кричу я лікарським помічникам, і вони виконують розпорядження моторно й спритно.
Куций, дуже гострий ланцет невблаганно різонув білу хлоп'ячу шкіру над коліном — один раз іззовні, другий ізсередини, блиснув світлий шар жиру й відразу почав забарвлюватися багровим струменем збіглої в розтин крові.
— Джгут! — кричу я.
Уп'ялася коричнева гадюка джгута над надрізом, стягнула судини, я промокнув корпією рани й полоснув ланцетом м'яз.
— Стежте уважно за моїми діями, — кажу я помічникам. — Я б міг залишити йому коліно, відтявши кінцівку по суглобові на згині. Але чорні кільчики гнійного запалення, з якими ми не можемо боротися, вже полізли по нозі. Вирішимо, як полководець у битві: краще втратити частину, ніж загубити все військо…
У жахливому, нелюдському крикові, що шматує душу, заходиться прив'язаний до стола юнак. Одному з драгунів, що тримав скіпки, стало погано, й він зі стогоном падає на долівку. Розсипалася скіпка, й вуглячки, закотившись у калюжі збіглої зі стола крові, гаснуть із пронизливим сичанням.
— Заберіть його звідси геть! — кричу я. — Ще вогню! Давайте кілька смолоскипів…
Драгуна зараз же відтягнули убік, спалахнуло полум'я, з новою силою пронизливим вищанням зайшовся поранений. Із рани вистромилася біла, як цукор, гомілкова кістка.
— Пилку! — командую я. — Склянку горілки!
Помічник підносить мені склянку до рота.
— Та не мені! Хворому!..
Соренсен п'є, захлинаючись, потім блює, і він на мить затихає.
Із посвистом і тонким хрускотом вгризається пилка в кістку, й відразу ж знову диким зойком заходиться нещасний. Лівою рукою я хапаю ланцет і перетинаю сухожилля — нога від'єдналася від тулуба.
Лікарський помічник бере її обережно, кінчиками пальців, наче побоюючись завдати їй болю, кладе в таз.
Із зовнішнього боку стегна я залишив довгий клапоть шкіри і шмат м'язи — зараз я вигинаю цей шматок конвертом на залишок ноги, закривши ним рану на куксі.
— Голку! — Золота голка з шовковою ниткою моторно бігає в моїх руках, стягуючи рівним швом розтин. Я нахиляюсь до Соренса:
— Заспокойся, друже, потерпи ще трішечки, через п'ять хвилин усе скінчиться…
Але юний рицар нічого не відповідає, знепритомнівши від болю та втрати крові.
На стіл кладуть рейтара з вибитим оком і розірваним до вуха ротом. Я стою біля вікна з кухлем підігрітого вина, дивлюся на сіру спінену воду затоки, холодний дощ, який заливає темну кам'яну бруківку, чорне димовище пожежі, що стелиться над дахами пограбованого й спустошеного міста, червоні плями багать на майданах, чую крики й лайку п'яної солдатні, іржання наполоханих коней, тоненький плач покинутої дитини, заливисті вигуки маркітантів, і в серце моє западає туга.
Я думаю про те, що займаюся не своєю справою, що майбутнє медицини ніяк не пов'язане із цим варварським, нестерпним розтинанням плоті. Як пояснити всім, що майбутнє — у розумінні людського організму й відкритті нових ліків, які зможуть регулювати перебіг хвороби? Адже Гіппократ безумовно не мав рації, вважаючи, що організм сам і є собі зцілитель. Природні ліки — рослини, що з успіхом застосовуються, — спростовують це. Отже, можна впливати на хворобу й штучними речовинами, як це роблять алхіміки. Треба краще вивчити й збагнути природу хімічних перетворень. Та немає часу й нема грошей. Необхідно їхати у Марку — Великі нідерландські штати…
Підходить лікарський помічник:
— Пане доктор, поранений на столі.