Я дістав аркуш паперу й почав на ньому малювати кружечки й квадратики, які зображали фігурантів по справі. У кружечки я вписував прізвища людей, причетних до розгонів, а в квадрати — тих, хто мав відношення до створення метапроптизолу. Кружечки й квадратики заповнювали аркуш, і я думав про те, що деякі з них будуть мною повністю заштриховані як випадкові й зайві, іншим ще належить виникнути, особливо важливі будуть окреслені червоним олівцем, але завдання моє полягало в тому, щоб з'єднати їх лініями, які мусили в житті матеріалізуватися у логічно визначені, викликані певними причинами усталені людські зв'язки, що їх у побуті називаємо заздрістю, страхом, жадібністю, потребою жити за чужий рахунок, — усе те калейдоскопічне поєднання поганих нахилів, із яких злочинець сплітає тенета для людей. За мною лишається необхідність розплести отой клубок пристрастей і вчинків, що веде до його лігвища.
І ще я знав напевне, що всі, навіть розумні й досвідчені злочинці мають уразливе місце: вони не поважають слідства й не бояться його, вважаючи, що ось цього разу вони обміркували й розрахували все так, аби ні за яких обставин не попастися. А остерігаються вони тільки одвічного ворога рисковитих людей — випадку, який один тільки й може провалити усю їхню справу; й ніколи їм не спадає на думку, що слідство якраз і тримається на колекціонуванні й оцінці тих випадків.
Я малював свою схему, розмірковуючи, як коротше й надійніше зв'язати мої кружечки й квадратики, у мене вже з'явилися цікаві варіанти, й зовсім я не уявляв собі, що до мого кабінету йде коридором секретарка Тамара й несе звістку, яка заллє всю мою схему непроникною тушшю загадки, розірве вже було намічені зв'язки, перекине прізвища фігурантів із кружечків у квадрати й навпаки, перетворить мою задачу на ребус…
Тамара відчинила дворі, простягнула мені конверт:
— Генерал звелів передати вам… — та й пішла.
Конверт уже був розпечатаний, і на листі стояв фіолетовий штамп канцелярії — за невиразним вхідним номером було зареєстроване послання достоту видатне. На конверті написано: «Москва, Петровка, 38. Головному генералові в МУРі». Усередині — неохайний аркуш жовтуватого паперу, весь у плямах, патьоках, мазках чи то жиру, чи розсолу — такі ось плями лишаються на газеті, в яку загортають оселедця. І навіть запах від неї був неприємний. Але зміст листа оплачував усе:
«Начальник! Порошок, яким глушанули вашого мента на стадіоні, возить у «жигулі», в тайнику заднього бампера, один фраєр. Номер машини — 3842».
Лист приголомшив мене. Я перечитав його знову й знову, намагаючись збагнути, хто міг бути його автором. Хто цей «фраєр», що возить метапроптизол у тайнику? Невже один із зграї надумав видати іншого? Це малоймовірно, адже тоді йому також кінець. Чи випадковий свідок? Чи один із тих, з ким я вже говорив, і він хоче навести мене на слід, щоб самому залишитися в тіні? Чи, навпаки, хочуть збити з пантелику, щоб я змарнував час? Або втратив напрям пошуку?
Лист схожий на вигадку. Він і за стилем неорганічний — людина, яка знає вислів «тайник заднього бампера», не вживатиме отих «фраєр», «мент» у звичайній мові. Безглузда адреса — «головному генералові».
Зворотної адреси, звичайно, не було, але штемпель відправлення московський. І ще одна обставина насторожувала мене: індекс нашого поштового відділення — 118425 — був старанно вписаний у клітинки адресної колодки на конверті. Автор листа, судячи з аркуша, на якому він був написаний, не схожий на акуратного чистьоху, й він напевне знав, що листи на Петровку доставляють і без індексу поштового відділення. Проте він усе-таки старанно вималював індекс. Чому? Можливо, хотів, аби лист надійшов своєчасно, якнайшвидше?
Хто ж він, відправник цього загадкового листа? Злочинець?
Чи ж не його тремтячі пальці, що вчора так ретельно вписували у пунктир цифровий індекс, так само старанно два тижні тому сипали в пляшку метапроптизол для Позднякова?
Слабкодуха людина, яка знала якусь огидну таємницю, довго мордувалася й несподівано наважилася на оцей крок? Мені здавалося чомусь, що вона мусила раптово прийняти своє рішення: клапоть, на якому вона написала листа, мабуть, валявся десь на кухні, опинився під рукою, вона схопила його, написала й, щоб не передумати, заклеїла конверта й опустила його в поштову скриньку.