Ні, ні, ні! У автора листа не могло бути під рукою поштового індекса — його можна взнати тільки на пошті або по телефону в довідковій, і це відкидало мою гіпотезу про раптовість прийнятого рішення. У нього був час передумати. А переписувати листа не було потреби — він розумів, що зміст паперу повністю виправдає його зовнішній вигляд.
А раптом я відкриваю пачку не з того кінця? Може, це вітер з іншого боку? Тоді хто? Адже не Панафідін? І не Благолєпов. І не Горовий. І не Желонкіна. Вони не могли. Точніше було б сказати, не повинні. А може, невідомий мені Лижин? Тьху, чортівня якась починається!
А чи не може це бути привіт од Пачкаліної?
Стривай, треба все по порядку.
Я зателефонував Саші Дугіну в ДАІ й попросив установити ім'я власника «Жигулів» номер 3842. Він запитав:
— Яка серія?
— Не знаю.
— Тоді це надовго робота…
— Сашко, постарайся швидше — отак треба.
— Сьогодні я ніяк не встигну — шоста година вже близько, та й п'ятниця все-таки.
— Та ти що? — стрепенувся я. — Це, значить, до понеділка, чи що?
— Та не гарячкуй. Я завтра чергую. Зателефонуй зранку — дам тобі список. Номерок повтори. — Я продиктував ще раз номер, слізно поканючив не підвести мене, й він обіцяв знайти завтра усіх власників «Жигулів», у яких номер 3842.
А я ще раз перечитав листа і сховав його у папку, замкнув документи в сейфі й сейф опечатав своєю печаткою — однаково мені тут до понеділка не було чого робити.
Й поїхав додому до Пачкаліної.
Похилений дерев'яний будинок, у якому мешкала Катерина Пачкаліна, стояв на «червоній лінії»: за планом реконструкції вулиці його мали знести протягом року. Але поки що будинки стояли, й люди в них жили тісно, у звичному добросусідстві й постійних чварах, у взаємопов'язаності й повній відкритості один перед одним, адже комунальна кухня й дранкові стіни виключали будь-яку можливість таємниць і будь-якого ізольованого життя.
Я присів на лавку біля бабусі, яка погойдувала в колясочці дитину й, очевидно, знудьгувалася за співбесідниками.
— … Щороку ходять комісії та ходять і все обіцяють, звичайно: в наступному кварталі переселяти будемо. Мої домашні, сімейство моє, звісно, чекають не дочекаються, а от мені якраз і не горить: чого я там у новому домі не бачила? Всі жильці нові, йди з ними знайомся, раніше помру, ніж узнаю усіх, а тут як псяк вродилася сімдесят три годочки тому, тут би й вмерти: може, всім домом і проведуть мене, всі разом і пом'януть. Оцей-о уже четвертин правнук, мені б спочивати, а й досі без бабці Явдохи негодні обійтися. Та нічого, не нарікаю я, дітки у мене он які всі пристойні, всі в люди повиходили. Краснухіна? Мати? Як то не знаю, ми тута з Надією скільки літ разом живемо. Вона, звісно, за мене молодша буде, але здоров'я у неї ніякого не зосталося. Позавчора її знов на помочі скорій у больницю доставили. Піти б та провідати, але ж від цього-о не одірвешся. Піду, піду, тільки оцього-о з рук скину, а то ж вона від своєї лярви передачки нізащо не дочекається. Ач, кобила здоровенна, пику червону наїла, хоч прикурюй, а матір зовсім гине. І де ж це бачено таке: маму на кареті в больницю, а вона собі відразу зальотника в дім. Онде з вікна чути, як надривається…
Я подивився на прочинене вікно, осяяне червоним абажуром. Звідти долинав ледь хриплуватий п'яненький жіночий голос. Жінка співала частівку чи пісеньку, й від особливої зворушеності закінчення фраз були якісь верескливі. Я прислухався й не впізнав липкого голосу Пачкаліної в оцьому кокетливому мелодекламуванні. Голос виводив:
— Через неї мати й слабує часто, сил у неї ніяких нема терпіти її сучі вибрики, — неквапно й статечно повідала бабця Явдоха. — От хоч взяти, приміром, сім'ю Карельських — теж дівка доросла в них. І з чоловіком у неї щось там не вийшло. Проте живе зі своїми батьками, малого виховує, поводиться як людина пристойна, працює і додому іще роботу бере, Щоби хлопця свого усім вдовольнити, ні в чому щоб сиротою-безбатченком не почувався, то й одно про неї слово: окрім доброго, нічого поганого не скажеш…
Я дуже зрадів такій достойній поведінці дорослої дочки в родині Карельських, але зараз мене більше цікавила непристойна поведінка Пачкаліної, і я постарався скерувати розмову, що завертала в наїжджену колію, у потрібний мені напрям:
— Можливо, Катерина ще молода? Перебіситься, народить дитину, та й все стане на своє місце?
— Це Катька молода, кажете? Та їй у цім году, вважай, тридцять стукнуло, а вона щовечора накрутить на собі кучері-принадки — й пішла по мужиках. Їй мати каже, святий хрест, сама не раз чула, вгомонися, каже, Катре, будь людиною, як всі люди, не скурвлюйся, не дешевись, а вона сміється нахабно в очі: з моєю яскравою красою, отвічає, з моєю вродою, каже, я собі можу щонайрозпрекраснішого мужа знайти. Та тільки, видно, краса її потрібна на один раз, поміж пальцями поялозити, а от женитися — щось не видно охочих.