— А що ж від мене, власне, вимагається? — запитала Пачкаліна.
— Докладніше розповісти мені про Миколу Сергійовича. Адже він сидить зараз, га?
— Не знаю я ніякого Миколи Сергійовича, — поволі мовила Пачкаліна, й мені, незважаючи на посаду, знову стало шкода її: тьмяний мозок її повинен був зараз проаналізувати безліч усяких комбінацій, щоб збагнути, правду каже інспектор чи це їхні звичні міліцейські пастки, спрямовані проти неї та шанованого Миколи Сергійовича. Інтуїцією людини, яка завжди живе у напружених взаєминах із законом, вона реагувала однозначно — краще заперечувати все. А думати їй було важко. Ех, якби вона могла думати персами!
— Послухайте, Пачкаліна, мені це все набридло. Вам хочеться і рибку з'їсти, і в дамки влізти — щоб я вам із рукава вийняв і шубу, й ощадні книжки та обручки, а звідки це й що — ані мур-мур. Найкраще, аби з коштів Держстраху. Але й там питають, за яких обставин було завдано збитків.
— Що ж мені робити? — злякано запитала Пачкаліна.
— Нічого. Я б і так міг знайти вашого Миколу Сергійовича.
— А як? — швидко підхопила Пачкаліна, і я усміхнувся:
— Дуже просто. Дав би запит у місця ув'язнення в Москві: який Микола Сергійович із такими-то прикметами утримувався в їхній установі протягом останніх двох років, показав би фотографію вашим сусідам і точно встановив би, хто був ваш приятель. Але у мене й без того справ сила-силенна, щоб іще цим голову собі морочити, — ваші коштовності потрібніші вам. А тепер дозвольте відкланятися. Якщо спіймаємо шахраїв коли-небудь, я вам повідомлю. Зможете їм учинити цивільний позов, років за вісім — десять вони, можливо, відпрацюють вам боржок.
Я підвівся. На обличчі Пачкаліної відбилася мука — належало думати, й не просто думати, а думати швидко й приймати якесь рішення. Адже їй невтямки було, що незалежно від того, скаже вона мені про Миколу Сергійовича чи ні, я завтра ж зранку почну його шукати саме так, як уже розповів їй. І довідуватися, чи не було зв'язку між ним та Умаром Рамазановим, в оселі якого здійснили розгін ті ж аферисти.
— Стривайте, — сказала Пачкаліна. — А Миколі Сергійовичу ніякої шкоди від цього не буде?
— Знову за рибу гроші! Ну яка іще може бути йому шкода? Адже він давно засуджений, мабуть?
Пачкаліна важко дихала, у неї навіть ніздрі ворушилися.
— Гаразд, скажу. Обоїмов — його прізвище. Микола Сергійович, значить. Народився двадцять третього року. Він був начальником цеху… отого, значить… спортивного обладнання, ну, інвентаря, чи як там… Родина у нього, як мовиться, родина. Але він з дружиною жити не хотів, звичайно. Хвора вона по-жіночому. Одружитися на мені обіцяв, дуже, значить, хороший мужчина він був, справжній чоловік, солідний, поважний, значить, поважний…
Пачкаліна заплакала. По-справжньому — неголосно, щиро, й, певне, Їй не хотілося, щоб я бачив, як вона плаче, й про розстебнуту сукню свою вона забула, й забула про Гену із золотим перснем та довгим сірим нігтем на мізинці, Гену, який висвистував носом у сусідній кімнаті. Судомно здригалося усе її міцне, здорове тіло, в якому напевне ж не гніздилося жодної хвороби, та тільки не міг Микола Сергійович Обоїмов, хоч і хороший мужчина був, солідний та поважний, дати їй із тюрми ні розради, ані поради…
… Хропіння багатоголосе й різнотонне, мов звуки труб Кельнського органа, виповнює величезну, жарко натоплену кімнату. Від задухи й смороду важко дихати. На лавах, біля грубки, просто на долівці сплять люди, душ із п'ятдесят. Усіх зморили сон і втома — тут селяни й купці, що їдуть на ярмарок, збіглі солдати й хурщики, мандрівні рицарі і жебрачі ченці-домініканці, князівські шпигуни й конокради. Лежать покотом здорові й знеможені напівсном хворі, хроплять чоловіки, чутливо дрімають жінки й посвистують носами діти. П'яні матроси грають у кості, дівчина причісується. Дідусь виловлює воші, купець відригує гучно, протяжно, зі стогоном. Заїжджий двір.
Чадно горить свічка, на столі переді мною кухоль із чорним нюрнберзьким пивом, миска варених потрухів з горохом, я їм втомлено, машинально, не відчуваючи смаку й вдоволення, тільки п'ю жадібно, витираючи шматиною розпалене задухою і смородом обличчя. Час від часу, відсунувши від себе миску, беру в руки гусяче перо й, умочивши в пляшечці з чорнилом, записую кілька слів у зошиті, кидаю перо на стіл…
З-за стіни долинають неясні голоси, стогони, хрипіння- там умирає господар заїжджого двору, сидять при ньому змордована дружина й двоє синів, тупуватих і покірливих. Тут-таки, у м'якому кріслі, з низькою табуреткою у ногах, лікар Клаус Фурніке, якому безутішна жінка платить по талеру за кожну годину, що її він відсиджує біля хворого. Нещасному зроблено дванадцять кровопускань, шістнадцять разів послаблено шлунок, і він у важкому забутті.