Увечері я бачив хворого: у нього очевидна ниркова хвороба, й давно вже треби було піддати його розсіканню каменя, а розлад свідомості йде від високого внутрішнього жару й гострого болю, але втручатися в поради запрошеного лікаря не дозволяє мені святий віртус — лікарська етика, хоч тут сліпому ясно, що кровопусканнями й проносними поважний ліценціат Фурніке остаточно доконає хворого.
Я підводжуся й заходжу до кімнати за перегородкою, зупиняюся біля дверей. Тяжко марить хворий, вигукує беззв'язні слова, лається. Лікар Фурніке пояснює жінці й тихим, придуркуватим синам:
— Від збурення фізису в животі хворого недуга перекинулася в мозок і позбавила шановного гера Шмерца свідомості. Кровопускання заспокоять збудження мозкових соків…
— Пане доктор, хіба гер Шмерц хворий психічно? — тихо питаю я.
Лікар підводить на мене погляд, відсьорбує з кухля ковток густого бургундського, відказує поблажливо:
— Вам, молодий друже, невідомо, що втрата людиною розуму пов'язана із збуренням природних соків організму. Коли збуджена в голові слизь, то пацієнт тихий, спокійний і глибоко пригнічений. Якщо розлилася під черепною кісткою чорна жовч, то меланхолія охоплює хворого, він похмурий, готовий до смерті й схильний до самогубства, а наш обов'язок — зупинити його від цього гріховного кроку. Але в гера Шмерца збудження світлої жовчі в мозку, тому він такий злий, такий неспокійний, крикливий і рухливий… Я вже не стримую себе:
— Досить дурниці молоти. У гера Шмерца важка ниркова хвороба: я дивився його сочу, в ній пісок і густі сальні осади. Розсікання каменя робити йому зараз не можна — він виснажений, і організм не витримає такого випробування…
Фурніке, роззявивши рота, дивиться на зухвалого обідранця, схожого на зубожілого рицаря, лісового розбійника або мандрівного проповідника, — злиденного нахабу, що насмілився його повчати. А я кажу переляканій жінці:
— Ще є надія — треба постаратися зміцнити його організм. Я призначу нашому чоловікові карійські ліки…
Фурніке, нарешті переборовши заціпеніння, зривається з крісла й волає пронизливо:
— Якщо ви зараз же не виженете цього невігласа, нахабу, цього дурисвіта, ноги моєї не буде більше у вашому домі!
Чорними крилами злітають поли його шовкового плаща, вишитого на комірі золотими нитками, на лисині виступає лихий піт, видзвонює золотий ланцюг на шиї, тремтять унизані перснями пальці.
— Погляньте, фрау Шмерц, на оцього обірванця, на оцього бродягу — він насмілюється вчити мене, ліценціата медицини! Погляньте на нього — хіба цей босяк схожий на лікаря?
Жінка зацьковано переводить погляд з нього на мене, намагаючись збагнути що-небудь. Я наполегливо кажу їй:
— Не дивіться на мій залатаний дорожній каптан, я відомий доктор Теофраст Гогенгейм, і грошей ніяких за пораду не візьму, мені просто хочеться допомогти вам у вашому горі. Зробіть, як я вам кажу, і якщо ви більш не допустите кровопускань, то ваш чоловік ще може стати на ноги…
— Відомий доктор Гогенгейм! — регоче, бризкаючи слиною, Фурніке. — Доктор із латками на сідниці й відірваними підметками! Чого ж тобі хворі не скинулися на костюм, який личив би твоєму званню?
— Соромся, неуку! — тихо кажу я Фурніке. — Згадай, що ти стоїш біля смертного одра…
Але Фурніке горланить так, що не чути схлипувань і бурмотіння хворого:
— Вибачте, фрау Шмерц! Не подобає мені зазнавати приниження від бродяг і самозванців! Якщо вам його дурисвітські вигадки більш до серця, то будьте ласкаві виплатити мені гонорар та веліть запрягати! Й надалі не турбуйте мене!
Жінка зважується на вибір. Повернувши до мене заплакане обличчя, вона промовляє ледь чутно:
— Дякую вам, пане, за добрі слова й наміри. Але я не можу не послухатися доктора Фурніке. Простіть мене — я попрошу вас піти…
Й поки я збираю в дорогу нехитрі пожитки, ховаю у мішок дбайливо загорнутий рукопис, сідлаю свого гнідого амбахського коня, на сході займається світанок нового дня. Через відхилене віконце я чую, що хрипіння й стогони хворого стихли й плач гострий, вдовиний, сирітський злетів угору, назустріч вранішнім сонячним променям, що їх уже ніколи не побачить нещасний.
А я, перехрестившись та поправивши куцого меча на поясі, мчу в бік ледь видного на рівнині Франкфурта, де ніхто не знає і знати не хоче про смерть якогось там Шмерца, бо сьогодні з першими сонячними полисками народ величезної німецької країни повинен взнати ім'я нового свого володаря, і хоч би хто там став — король англійський Генріх, король французький Франціск чи іспанський король Карлос, — все одно це таке щастя й честь для німецького народу, що скорбота якоїсь там осиротілої безрідної сім'ї не може навіть піщинкою чорною, жалобною лягти на червоні мантії семи германських курфюрстів, які вибирають для свого народу нового государя після померлого імператора Максиміліана…