— Чого ж так? — поцікавивсь я.
— Володя Лижин дуже помітно змінився, — зітхнула Ольга. — З ним сталася метаморфоза, хоч і прикра, та досить-таки звична. Він став професіональним невдахою.
— Хіба є така професія — невдаха? — серйозно запитав я.
— Не можу стверджувати, але коли аматорство стає головним заняттям, то воно перетворюється у професію, — у повчальності вислову я вловив знайомі інтонації її чоловіка. — Володі не щастить буквально в усіх захопленнях, і це не могло не відбитися на його поведінці.
— І давно йому не щастить так?
— Ну, точно я не можу сказати, але ж починав він дуже добре. Втім, у житті це часто буває: до якоїсь певної межі все, за що берешся, виходить, усе вдається, звідусюди тільки й чуєш: «Ах, який він перспективний! Ах, який обдарований! Яке в нього майбутнє!» І раптом підступає якийсь рубіж — і все сходить нанівець, усе падає з рук, нічого не виходить, не вдається…
Я уважно слухав Ольгу і готовий був дати власну голову відтяти, що у неї ніколи «не підступав якийсь рубіж», у неї все завжди виходило. Й відкриття, що їх вона зараз виголошувала мені, не вона придумала й не на собі відчула, а взяла від чоловіка, чи батька, чи від когось із знайомих, й одна-однісінька поперечна зморщечка на оцьому атласному лобику з'явилася не від гірких роздумів і не від обтяжливих відкриттів. Зручно й вільно всівшись у м'якому кріслі, вона виголошувала банальності й наприкінці кожної фрази для переконливості, для більшої вагомості своїх сентенцій описувала вповитою димком сигаретою граціозне півколо, полишаючи в повітрі синій невагомий гачок — чи то знак питання чи то клаптик своєї глибокої думки. Цих гачків-запитань-думок було вже багато, вони швидко танули, й вона створювала лові.
«Панянка», — подумав я про неї. Це слово здавалося мені особливо принизливим, таким, що найбільш точно характеризує Ольгу. Такі люди, як Панафідін, мали б одружуватися на більш серйозних жінках.
— Даруйте, а ви не можете пригадати, коли саме Лижин перейшов отой самий фатальний рубіж?
Ольга знизала своїми блискучими кримпленовими плечиками:
— Природно, що дати я не пам'ятаю, але безсумнівно те, що Володя дуже добре, ну просто винятково вдало працював з моїм чоловіком. Адже Олександр багато в чому йому допоміг, підказав, спрямував його, так би мовити, огранив його талант. А той раптом одного чудового дня влаштував істерику, й все полетіло шкереберть.
— Через що ж він влаштував істерику?
— Якийсь у них скандал виник на роботі, Володя неправильно лікував хвору, й Олександрові довелося втрутитися і висловити принципову точку зору. При цьому Олександр і в гадці не мав карати Лижина чи застосовувати до нього якісь там заходи, але той раптом став у позу й покинув лабораторію.
— Ви не припускаєте думки, що Лижин міг мати на це підстави, скажімо, морального характеру?
— Та про що ви говорите? Я гадаю, що він занадто розхвилювався і в ньому прорвалася стримувана багато років заздрість…
— Заздрість? — перепитав я. — А в чому Лижин міг заздрити Панафідіну?
Ольга засміялася. Вона щиро сміялася з наївності мого запитання: першому-ліпшому профанові зрозуміло, в чому невдаха лаборант може заздрити молодому докторові наук, завідуючому лабораторією, з яким колись сидів на одній інститутській лаві. Ольга сміялася, демонструючи чудові рівні білі зубки без жодної пломбочки, і я бачив тільки, що її іклечка довші, ніж решта зубів, і, мабуть, вельми гостренькі.
— Невже ви бодай на мить припускаєте, що Лижин міг повірити, нібито ній хоча б на гран менш талановитий, ніж Олександр? Але в Олександра все в житті виходило так, як він хотів, а у Лижина нічого не вийшло — звідси й заздрість. Та, на жаль, заздрісник сам собі перший ворог, — переконано виголосила Ольга.
— Ви вважаєте, що Лижин сам собі нашкодив?
— Авжеж! Бо ж він дуже здібна людина, хоч і страшенно неорганізований. Під керівництвом Олександра він зміг би дуже багато досягти — з його допомогою і підтримкою. А так — втратив чудове місце, працює в якійсь допотопній лабораторії, носиться з божевільними ідеями…
Я перебив її:
— Вибачте, а чому ви думаєте, що лижинські ідеї божевільні? Адже, наскільки я зрозумів, чоловік ваш займається тими ж проблемами?
Ольга буквально на очах втрачала повагу до мене: неможливо серйозно розмовляти з людиною, яка одночасно висловлює стільки дурниць.
— Ну, що ви порівнюєте, дорогий мій! — В її голосі з'явилися поблажливі нотки. — Уже скільки років ціла лабораторія, цілий ансамбль кваліфікованих спеціалістів не можуть отримати стійких результатів, і ви порівнюєте їхню роботу із зусиллями нехай і талановитого, але все-таки самоука?