«Командир взводу Форматок. Скромний, тихий, небалакучий. Розводить пташок…»
«Дільн. інспектор Поздняков. Служить давно. Сумлінний. За вдачею суворий, вимогливий. Не має почуття гумору…»
Я поклав зошита на стіл, зачекав, доки Чигаренков відпустить чергового відвідувача.
— Капітально задумано. Молодець.
Чигаренков вдоволено усміхнувся.
— До речі, про Позднякова. Бракує йому, значить, гумору?
— Бракує, — підтвердив Чигаренков. — Тут якось Ротшильд пожартував щодо його зовнішності, то він з ним півроку не розмовляв. Не кажучи вже про анекдоти — усе відділення за боки хапається, а Поздняков навіть не усміхнеться.
— А навіщо тобі, власне кажучи, його почуття гумору? Він же в тебе на іншій, здається, посаді?
— А як же? — здивувався Чигаренков. — Як керівник я мушу цю його якість враховувати. А то побалакаєш з ним «із вивертом», як зі мною Длиннов Василь Васильович колись, — і позбудешся доброго співробітника!
— Отже, співробітник він тямущий?
— Тямущий — не те слово. Я на його дільницю рік можу не заглядати.
— Так-так. Але чим тоді ти можеш пояснити оту пригоду з ним? Дивно якось виходить.
Чигаренков замислився. Потім, пригладжуючи рукою і без того гладеньке волосся на проділі, сказав:
— Дивно, коли не знаєш, що сталося насправді. Розумієш, Стасе, він же, звичайно, не ангел, Поздняков. Тобто — нормальний мужик і, певно, мас право у вільний час розговітись. Але щоб отак, до нестями… — Віталієве обличчя пересмикнула гидлива гримаса. — Ні, не схоже це на нього. Ти не подумай тільки, що я свого під захист беру. Якби я дізнався, що він справді так нажлуктився, то своєю владою шкуру б з нього спустив. Так що ти розберись по справедливості…
Я дивився на його суворе обличчя з твердим, вольовим підборіддям, міцно стуленими губами, що дивовижним чином замість суворості й твердості виявляло м'якість і доброту, й думав, що, мабуть, даремно я відмовлявся від пропозиції генерала, коли старий служака Поздняков, чоловік суворий і позбавлений почуття гумору, так потребує моєї справедливості.
Розділ 2
ХІБА СВІТ СТАВ ГІРШИЙ?
Капітан Поздняков обличчям був схожий на старого дебелого кабана, і я знову подумав про те, що дільничний — людина малосимпатична. Кілька років тому приятелі взяли мене на полювання, й мені хворобливо гостро запам'яталася здоровенна голова пораненого вепра — витягнуте, обрубане п'ятаком рило, примружені червонуваті повіки з довгими білими віями, під якими плавали каламутні зіниці, розширені останнім страшним болем, усе ще загрозливий, але вже безсилий жовтий оскал.
— Андрію Пилиповичу, ви маєте ворогів? — спитав я.
— Мабуть, — здригнулися білясті вії. — За десять років служби на одній дільниці й друзі й вороги з'являться: народу, вважайте, тисяч із дванадцять живе.
— Можемо ми з вами визначити коло таких недоброзичливців?
— А як його визначиш, оте коло? То ж тільки у поганого дільничного два недоброзичливці — жінка й теща! А мені за всі роки з багатьма сваритися довелось — і самогонників ловив, і хуліганів приструнював, і нероб виселяв, втікачів додому з відсидки за комір брав, за собак бездоглядних штрафував, до бешкетників на роботу скаржився, п'яниць із дворів та під'їздів гнав, батьків недбайливих у міліцію та у виконком тягав. І злодії траплялися, і в обшуках брав участь. От і виходить…
Поздняков замовк, ображено й сумовито ворухнув широким ніздрюватим носом, що виріс, здавалося, просто з верхньої товстої губи.
— Що виходить? — запитав я.
— Та от якось раніше ніколи й гадки про це не мав, а зараз увесь час тільки про те й думаю. Живе кільканадцять тисяч людей на моїй дільниці, й, по суті, ніхто з них мене й знати не знає, бо нам і стикатись не доводиться. А сталася зараз біда зі мною і годилося б слово добре про мене сказати, то виходить, що, окрім погані всякої, ніхто й не знає мене. А від погані мені слова доброго не дочекатися.
Я похитав головою:
— То не страшно. Якщо добрі люди вас не знають, отже, нормально службу несете, не даєте погані скривдити їх. Ну гаразд, облишмо це. Поясніть мені, будь ласка, навіщо ви взяли з собою на стадіон пістолет — ви ж були не на роботі й без форми? Інструкцію знаєте?
— Знаю, — похмуро мовив Поздняков. — Службу скінчив — зброю здай!..
— То чого ж ви?..
— У тім і вина моя єдина… — гірко сказав Поздняков. — Ви тільки мене зрозумійте, я не виправдовуюся, просто пояснити хочу: з війни у мене до зброї звичка, й на службі зосталась. Крім того, я ж і мешкаю на своїй дільниці, отож ніякого певного часу чергування у мене нема. Опівночі й за північ, хоч би що трапилося, біжать до мене: давай, Пилиповичу, виручай. А справи бувають які завгодно: я онде трьох озброєних злочинців у неслужбовий час затримав…