— Хіба Лижин — самоук? — запитав я.
— Це я, мабуть, неправильно висловилася. Лижин не самоук, я хотіла сказати, що він — кустар. У наш час наука так не твориться…
— Можливо, — сказав, я. — Можливо, зараз наука й не твориться так. Але я цілковито впевнений, що в усі часи науку творили, творять і будуть творити люди однієї породи.
— Не зрозуміла. Що ви цим хочете сказати?
— Що якби не народився Ейнштейн, навряд чи його замінив би цілий фізичний інститут. Принаймні — бозна-скільки років, може, десятиліть…
Ольга похитала головою:
— Вчений світ уже стояв на порозі відкриття, просто Ейнштейн усіх випередив.
— Отож переступати пороги, біля яких зупиняється вчений світ, це, по-моєму, і в покликання людей, про яких ми говоримо. Я чув історію — не знаю, чесно кажучи, анекдот чи правда, — нібито у двадцяті роки старші провінційний рахівник сформулював ледве не на базі елементарної алгебри теорію відносності. Але цю людину природа створила як резерв на випадок невдачі з Ейнштейном.
— Це ненауковий підхід, — уперто схилила голову Ольга, й рівні її зубки блиснули з-під дбайливо нафарбованих губ. — І вже, у будь-якому випадку, до Лижина не має жодного відношення.
— Можливо, — погодивсь я. — Я і не підношу свої погляди до висоти наукової теорії. Що ж до Лижина, то я якраз чув, що в нього є результати досить серйозні.
— Дурниці все це, — категорично заявила Ольга. — Порожні балачки, і якби Лижин навіть отримав щось, то це не наукове відкриття, а артефакт.
Я згадав повір'я, буцімто чоловік і жінка, прогнивши разом багато років, стають схожими одне на одного. Стосовно до Панафідіних це виглядало кумедно, бо якщо вже й була Ольга схожа на свого чоловіка, то це була схожість талановито виконаної карикатури з оригіналом. Її наївне і водночас категоричне заперечення речей, явищ, вчинків, на яких вона не розумілася, яким не могла бути суддею, просто багато чого не розуміла, — усе це дужо дратувало мене. Але я незворушно продовжував розпитувати Ольгу:
— Давно ви знаєте Лижина?
— Ну, Володю я знаю тисячу років, ми з ним були знайомі ще до Олександра. Лижин навіть колись упадав за мною.
— Та-ак? Цікаво…
— Ах, усе це так незапам'ятно давно було! Навіть не віриться, що воно справді з нами відбувалося. Можливо, тому, що все було ще дуже по-дитячому — красиво, чисто. І у Володі тоді було просто юнацьке захоплення. На біду, серйозне почуття оволоділо ним набагато пізніше…
— Чому на біду?
Ольга стрепенулася, наче спіймала себе на тому, що, розчулившись, прохопилася словом, сказала те, про що зараз не слід було говорити, або принаймні не з міліцейським же інспектором, а може, взагалі не варто було торкати, безглуздо й намарне, майже загоєний струп давніх прикрощів. Але вона сказала «на біду», й треба було якось закрити цю тому.
— Та дуже якось невдало вийшло в нього. Але, повірте, до справи це не має анінайменшого відношення.
— Ольго Іллівно, зрозумійте мене, я не «копаю матеріал» на Лижина. Справа в тому, що транквілізатор, над яким працювали Лижин і ваш чоловік, або якийсь дуже схожий препарат, втрапив до рук небезпечних злочинців. І мені треба обов'язково добратися до істини…
— Дурниці які! — сердито змахнула руками Ольга. — Вони обидва не можуть мати ніякого підношення до злочинців!
Я усміхнувся:
— Між іншим, я й не думаю, що професор Панафідін пристав до банди аферистів. Але мені потрібно знайти ту щілину, через яку злочинці присмокталися до наукових пошуків Лижина або вашого чоловіка. І мені здається, що вона десь у минулому. А на щирість вашу я розраховую у твердій впевненості, що культурній людині не може бути байдужа доля великого відкриття.
— Але ж ніякого відкриття ще нема! — вигукнула Ольга. — І препарату немає! Це містифікація, артефакт! І вже зовсім ніякого відношення не має до цього наше минуле, наше особисте життя!
— Артефактом неможливо отруїти людину.
— Але ви переплутали: вони шукають не отруту, а ліки!
— Усе залежить від дози, — я знизав плечима. — І дозою істини в моїх пошуках є відомості про Лижина. Ось тому я вас розпитую так наполегливо й детально.
— Будь ласка, я можу вам розповісти те, що сама знаю. І ви переконаєтеся, що ніякого відношення до ваших справ це не має.
— Я вам заздалегідь вдячний. Ви сказали «на біду». Чому?
— Тому, що, можливо, це і є той рубіж, за яким почалися всі нещастя Лижина. Можливо, це все й понівечило його життя. Років десять-дванадцять тому він познайомився з дівчиною. Я бачила її декілька разів — дуже вродлива тендітна брюнетка. Вона була археологом чи етнографом і займалася сарматською культурою. Мені запам'яталося, що вона розповідала про амазонок: забавні історії, більше схожі на казки. Та й сама вона була якась дивна. Тоді, у ті дні, мені не здавалося, що Лижин так безнадійно, фатально кохає її. Можливо, тому, що він завжди підсміювався над нею. Вона жила у Володі, й ми іноді заходили до них з Олександром. У них завжди був страшенний безлад у кімнаті: валялися всюди якісь черепки, гіпсові зліпки, кам'яні потвори, лижинські рукописи на всіх стільцях. Правда, в них завжди було весело — адже це зараз Лижин таким став, а в молодості він був веселий і дотепний хлопець, його всі дівчата в інституті любили. Якісь люди там товклися постійно, хтось ночував просто на підлозі, магнітофон волав, щоразу Лижин приводив то невизнаного поета, то доморощеного художника. Олександр не дужо любив до них заходити, а мені там подобалося… Ми тоді всі дуже молоді були, — додала Ольга, мовби виправдовуючись.