— Знаю. Ну а наукова цікавість?
— То не наукова цікавість, то наївність обивателя-роззяви. Розумний не піде дивитися на те, чого немає і бути не може. Отож і я дивитися не стану.
Він розмовляв зі мною начебто цілковито спокійно, злизував крем з ложки, пив маленькими ковтками каву, жартував, але я бачив його очі — він шалено обчислював щось, він відповідав мені механічно, за сформульованим заздалегідь негативним стереотипом, а сам у цей час щосили намагався збагнути: що це — міліцейські хитрощі, пастка? Й підбивався, заплющившись, розмахуючи у всі боки руками, як боксер, що пропустив важкий удар, — не нокаут, звичайно, але вже втрачена ясність, і вата в ногах, обличчя супротивника розпливається, але треба протриматися до рятівного гонга, там буде перепочинок — ще можна буде відновити сили для продовження двобою, що триває не три любительських раунди, а за жорстокими правилами професіоналів — до перемоги.
— Дивитися не стану, — неквапно повторив я і дуже зрадів підставці, яку він мені зробив: — Якщо ви пам'ятаєте, ті ж слова сказав учений монах Томас Люпіан, коли Галілей, вичерпавши всі аргументи, попросив монаха поглянути в телескоп.
Панафідін опустив куточок рота:
— Чудово освічені стали сучасні сищики… Та нічого не вдієш, — очевидно, такий вже я бовдур-обскурант.
Не обскурант ти, дорогий професоре кислих і лужних кандьорів, а вкрай знахабнілий хам. І лицемір. Усе в цьому домі просякнуте лицемірством. І торт ваш «Хлібсіль» — облуда, бо хліб — бісквіт, сіль — цукор, а гостинність — брехня.
Стримуючи себе, я сказав тихо:
— Гаразд. Тоді я вам офіційно заявляю, що маю відомості про те, що в машині одного поважного громадянина в тайнику сховано метапроптизол.
Панафідін не витримав, він увесь посунувся до мене, і його напружена поза й гострота рухів дисонували з незворушною маскою обличчя і спокійним, трохи навіть протяжним для плавності голосом.
— У чиїй машині, дозвольте поцікавитися?
— У вашій.
Хвилину він мовчав, уважно розглядаючи мене, і я фізично, всією шкірою обличчя відчував його погляд, такий він був щільний, важкий, так дряпав неприхованою зневагою, злістю і величезною цікавістю.
— Ви збожеволіли? — запитав він спокійно й серйозно.
— Ні. Здається, ні.
— А мені здається, що збожеволіли. Інакше вам бракувало б духу плести такі нечувані дурниці.
І тут я вирішив зіграти ва-банк, я поставив усе: ніхто, мабуть, ніколи не робив більш відчайдушної ставки, бо якщо я помилюся, то Панафідін зітре мене на порох.
— Можливо, що сказане мною — дурниця. Тоді я вибачуся перед вами за завдані вам турботи й тривоги, викликані моїм візитом. Але раптом, я наголошую — раптом! — адже в житті всяке буває, з'ясується, що я маю рацію? Ніхто ніколи вам не повірить, що ви не знали про тайник. І найголовніше — ви більше не побачите метапроптизолу. Я його неодмінно вилучу, раз ви кажете, що не маєте до нього відношення.
— Знаєте що, ви мені набридли! — закричав Панафідін, і більше він себе не намагався стримувати. — Ходімо в машину, в гараж, до дідька в зуби, куди хочете, тільки відчепіться од мене зі своїм копійчаним моралізуванням та безграмотними науковими розумуваннями…
Не пам'ятаю, як ми вилетіли з квартири, ліфта на сходовій клітці не було, й Панафідін побіг униз, і біг легко, швидко, пружними стрибками, широко відштовхуючись, перескакуючи відразу дві-три сходинки. І я зрозумів, що тенісні ракетки в його кабінеті лежали не для декоруму.
— Де? В кабіні? — він відкрив замок і розчинив дверці. — У моторі? В багажнику? У дідька на череві?!
Не звертаючи на нього уваги, я опустився на коліна позаду машини й застромив пальці у вузьку щілину поміж бампером і кузовом: нижній пружок бампера майже впритул прилягав до металу, й залишалося там лише вузесенька шпаринка для стікання води. Я пересував руку вздовж паза, й в голові вихором проносилося, що коли підкидний лист був свідомою провокацією і нічого я тут не знайду, то розслідуванню моєму — край. Ніхто не подарує мені такого скандалу.
У куточку, біля заокруглення бампера, липучою стрічкою був приклеєний крихітний пакетик. Я обережно витягнув його — поліетиленова торбинка щільно облягала маленьку пробірочку-ампулку, в якій нечутно пересипався білий порошок, схожий на питну соду.
Я подививсь на Панафідіна — обличчя його було бліде, й розповзався на ньому обтяжливий вираз туги й розгубленості.