Хюттер підходить до мене впритул й хрипко запитує:
— Чи залишаєшся ти у мене, Теофрасте? Чи можу я довірити тобі велике знання?
Під високим склепінням важко заворушився, глухо забив крильми великий чорний птах, пронизливо засвистів посеред ночі, і я наважуюсь:
— Залишаюся…
Розділ 9
ПОТАЙНІ ДВЕРІ ЗА НАМАЛЬОВАНИМИ ВОГНИЩАМИ
Понеділок — день важкий. Я в цьому просто впевнений, і забобони тут ні при чому. Моя робота — виробництво з безперервним циклом, щось на взірець доменного цеху, й копіткий, доволі буденний процес виплавлення крупинок істини з руди фактів, стану людських взаємин не можна зупинити на вихідні. Та й злочинці не схильні погоджувати зі мною свої дії — їм не скажеш, що я за тиждень втомився, хочу виспатися й щоб вони бодай на вихідні вгомонилися, дали чесним людям спокій, та й мене не турбували. У злочинців, як і в мене, нічим не обмежений робочий тиждень, і, тільки передавши їх у руки правосуддя та органів перевиховання, я знову спрямовую їх у місцях ув'язнення в нормальне річище трудових буднів і вихідних.
А в мене нічого не змінюється: аби справедливість була надійною, міліція працює цілодобово, в усі дні року — в будні, вихідні й свята. Справедливість потрібна людям завжди, а життя не зупиняється для відпочинку наприкінці тижня, і тому всі сирами із суботи й неділі автоматично перекочуються на понеділок. І день цей завжди буває важкий.
Почався понеділок у мене рано. Напередодні я телефонував декілька разів Лижину додому й не заставав його, тому вирішив перехопити його на початку роботи. Близько восьмої я вже дзвонив у двері, але відчинила мені усе та ж бабця.
— Нема його, — сказала вона, й мені здалося, що вона зраділа, побачивши на моєму обличчі досаду й розчарування. — Хвилин п'ятнадцять як поїхав.
— Ви говорили йому, що я приїжджав і телефонував?
— Аякже! Не знає він про тебе. Сказав — нема в мене такого знайомого.
— Коли ж його можна застати?
— Хто його зна! Носить нечистий — приходить як не вночі, то по півночі, йде на світанку, це сьогодні він чогось припізнився.
Я вирвав із записника сторіночку й написав: «Шановний тов. Лижин! Прошу вас обов'язково подзвонити мені по телефону 224-99-84. Капітан міліції С. Тихонов». Слово «обов'язково» я двічі підкреслив. Записку віддав бабці, яка тут-таки, при мені, розгорнула її та, підсліпувато мружачись, почала читати по складах.
— Капітан мі-лі-ції Се Тихо-нов, — повторила вона співучо, поцмокала язиком, хитнула осудливо головою: — Достукався, голубчику. Тепер затаскають.
— Ніхто його нікуди не тягає, він потрібний як свідок, — сказав я сердито.
— Це-е зрозуміло, — закивала стара. — Спершу в свідки, а опісля носи йому сухарі…
Бабцю, звісно, не переговориш, і я, значуще попросивши її передати записку, поїхав на Петровку.
Зайшов у кабінет, скинув плаща. Й зараз же задзвонив телефон.
— Здрастуйте, Тихонов. Це Халецький.
— Вітаю вас, Ною Марковичу. Чим порадуєте?
— В ампулі — метапроптизол. Хіміки підтвердили.
— Гм-м, інтересні діла. А ви там не могли згарячу наплутати? Це напевне метапроптизол?
Халецький сердито відповів:
— Якби я розв'язував такі питання згарячу, я б уже давно отам на розі калоші клеїв!
— Даруйте, Ною Марковичу, я від хвилювання, мабуть, не так висловився.
— А навіщо ви так дуже хвилюєтеся? — діловито поцікавився Халецький. — Найперша чеснота сищика — незворушність і постійне владання собою.
— Тут є від чого розхвилюватися. Адже якщо це метапроптизол, треба повністю повертати справу. Різко змінюється напрям самого розшуку!
Я чув, як Халецький на тому кіпці проводу хмикнув, я бачна його легку іронічну посмішку, нігілістичне зблискування золотої дужки окулярів.
— Можна дати вам пораду? — запитав він.
— Професійну чи житейську? — обережно поцікавився я.
— Житейську.
— Ну що ж, давайте.
— Не приймайте ніколи ніяких остаточних рішень. Залишайте за собою невеликий запас часу, свободу маневру, ресурс грошей і резерв для вибачень. Це рятує наше самолюбство від болючих уколів, а істину від зневаження.
— А при чому тут істина? — сердито запитав я.