— Сьогодні останній понеділок грудня — погана ніч. Іуда народився… — раптом ухопився за серце, похитнувся і звалився на кам'яні плити мертвий.
Порожній замок заповнили чужі люди, навдивовижу швидко примчав із Назоли канонік Ліхтенфельс небіж і єдиний спадкоємець Зигмонта Хюттера.
— Ти прислужував моєму дядькові у його боговідступних заняттях? — питає він суворо.
— Я вчився у нього.
— А чим ти займався раніше?
— Лікував хворих.
— Отже, шарлатанив, — відповідає собі Ліхтенфельс. — Був дурисвітом, а став алхіміком.
— Я був лікарем, а тепер став ще й хіміком. І буду відтепер себе називати грецькою назвою іатрохімік, маючи за мету створити нову науку — лікарську хімію…
— І дасть бог, втрапиш на багаття за чаклунські досліди над людьми, — лагідно обіцяє канонік Ліхтенфельс.
— Дика ви людина, ваша превелебність, — відповідаю я без політесу. — Вам би не душі рятувати, а міську діжу вивозити. — Й, не звертаючи уваги на занімілого каноніка, йду геть.
Я йду на північ без грошей, без теплого одягу, лікуючи людей і жебраючи. Я лікую в дорозі селян, купців і стражників. Розтинаю нариви, вправляю суглоби, видаляю камінці, впокорюю пропасницю, знімаю запалення, випускаю гнилу черепну воду, зрощую в лубках і глині зламані кістки, виганяю коросту, зцілюю від поганої французької хвороби.
Змордований цією хворобою, тяжкою і ганебною, запитує мене шкіпер із Брюгге, запитує з надією і страхом:
— Чим лікуєш мене, зцілителю? Яке зілля потаємне даєш мені?
— Ртуть і галун.
З жахом сахається хворий:
— То ж отрута!..
— Усе в світі отрута! — сміюсь я. — Важливо знати дозу…
Лікую я ртуттю, сіркою, галуном, для втамування болю даю насіння дикого маку — опій, сто трав цілющих застосовую для лікування, зовсім кволим даю розчинене залізо й золоту тинктуру від гнійних запалень.
Незвіданими шляхами приходить до людини слава, й тієї зими, голодної й холодної, такої безмежно довгої та важкої, помчала по землі, переганяючи мене в дорозі, звістка про мудрого лікаря, який здійснює чудеса зцілення, що не снилися навіть славетному латинянину Цельсу, про доброго лікаря, котрий знає будову людини й потаємне зілля краще, ніж великий Цельс, і тому гідний називатися Парацельсом…
Напровесні я дістався до Антверпена, й місто це увійшло назавжди в моє серце своїми веселощами, багатством і красою. На знаменитій біржі торгували всім, що є на родючій і щедрій нашій землі. Багатство світу в тисячах крамниці., на милях прилавків кликало, зваблювало, пропонувалося. З далекої Америки, схованої за безбережним океаном Темряви, привезли купці й конкістадори золото й срібло, алану й ваніль, індиго та кошеніль. З іншого кінця світу, з непорушно-сонної Азії, прибули каравели з каннорським шафраном та імбиром, з арабськими килимами, левантинськими гобеленами й позолоченою шкірою, з перцем із Гоа, з опієм, шовком і крамом із Діу. Рис із Дамана, кориця і рубіни з Цейлону, амбра, камфора, мускатний горіх, пахучий сандал із Малакки, ормузькі перли, чай і порцеляна з берегів Катаю і Сипанго, слонова кістка, диковинні звірі, птахи, що вміють говорити, й чорне дерево з Африки…
За товар купці просять гроші — однаково які: вони приймають гульдени, дукати, марки, песо, цехіни, піастри, червінці, талери та флорини. Але я по маю золотих монет. Так само немає в мене срібних та мідних — до найбагатшого міста світу я дістався без копійки в кишені й тиняюся біржею, сподіваючись надибати собі вечерю й нічліг. Відчай вже підступає до мого квапливого серця, котре не знає, що коли б я поспішив цього дня з їдою і нічліжним кутком, я б втратив найвірнішого учня, найстійкішого друга з усіх, які в житті моєму були…
Народ біжить вулицею. Жінки перелякано пригортають до себе дітей, погрожують комусь чоловіки, свищуть та улюлюкають хлопчаки.
— Відлучання! Відлучання!..
— Азрієля піддають анафемі!
— Проклинають вченого іудея Азрієля.
Перед натовпом біля дверей синагоги стоїть навколішки зі зв'язаними руками худий рудий юнак із довгими пейсами й заплаканими почервонілими очима. Старий рабин підносить скарлючені, опухлі від подагри пальці над юрмою і хрипким, надтріснутим голосом запитує:
— Чи так само ти, Азрієлю да Сільва, висловлюєш сумнів у тому, що бог, дозволяючи бути хворобам, хоче зцілити нас від древнього недугу гріховного?
Жах і впертість написані на обличчі юнака:
— Я хочу вам усім блага…
— Чи готовий ти скласти покаяння? — запитує рабин, і юрба принишкло замовкає.
Юнак кусає губи, щоб не заридати, шепоче ледь чутно: