— Нічим не можу допомогти. І говорити про неї не стану. Про мертвих — або добре, або нічого.
Я усміхнувся:
— Не далі як учора він був живий, здоровий і благополучний, — і подумав, що частина панафідінського благополуччя Лижину напевне не завадила б.
Не відриваючи погляду від портрета старого, ніби радячись із ним, Лижин задумливо сказав:
— Тільки в загсі людське життя відзначається від народження до смерті. Насправді людина багато разів помирає, знову народжується, знову вмирає і воскресає знову.
— І Панафідін?
— Звичайно. Ви розмовляли вчора зовсім з іншим Панафідіним, зовсім не з тим, з яким я працював багато років. Той давно помер — для мене, в усякому разі.
— Це алегорія. Але в слідчій практиці, щоб знайти істину, іноді доводиться здійснювати жахливу, протиприродну процедуру — викопувати мертвого з могили…
— Така процедура називається ексгумацією, — сказав механічно Лижин.
— Абсолютно точно, — кивнув я. — Я прошу вас для встановлення істини провести моральну ексгумацію того Панафідіна, якого ви знали багато років і який, за вашими словами, давно помер.
Лижин сидів тепер, прикривши очі долонею, ніби захищався від надмірно яскравого світла якихось давніх спогадів; ці спогади були для нього радісні і прикрі, й на обличчі в нього швидко змінювалося безліч виразів, які мчали, наче кінокадри, й точнісінько так само створювали єдину картину гострого душевного болю, майже нестерпного страждання.
І був він у цей момент навдивовижу вродливий — ніби підсвічене зсередини обличчя, відкрите, нервове, живе, сильніше слів і вчинків переконувало мене в тому, що Лижин не може брехати, запобігати й принижуватись.
Я подумав, що в цієї людини має бути якесь іще одне — зафасадно, величезне й надзвичайно цікаво — життя, схоже на мрію, на гру чи на яскравий кольоровий сон.
Він заговорив повільно, наче спогади були заховані десь за далеким перевалом і йому потрібні були сили, щоб дотягти їхній нелегкий тягар до горизонту сьогоднішнього осіннього вечора, у цю захаращену, завалену книжками й рукописами кімнату, знову роздивитися їх під зеленим світлом своєї настільної лампи й запропонувати моїй увазі. І я помітив, Лижин, поки говорив, жодного разу не глянув на старий портрет.
— Жив на світі гарний хлопець, вірний друг і талановита людина Сашко Панафідін. Та якось із ним сталася біда, і цього ніхто тоді не помітив. Він захворів — у нього ввійшов мікроб страху. Він іще жив, дружив, любив, працював, а мікроб у ньому ріс, він клубочився від нетерпіння його зжерти, він наливався злою силою, випиваючи з нього кров, душу, мозок. І одного разу став більший від нього самого — це був величезний страх. І вмер друг, вмерла добра допитлива людина, вмер учений. Лишилась оболонка, наповнена страхом. Вона ходить по світу й ошукує людей, розповідаючи всім, що вона нібито і є Сашко Панафідін…
— Але мені Панафідін зовсім не видався наляканим, — сказав я.
— Справді? — байдуже спитав Лижин. — Ви, мабуть, не зовсім правильно зрозуміли мене. Його страх не реакція на факт, це градієнт поведінки. Він керує ним завжди, він підкорив його, як раба.
— А чому він захворів? Внутрішня схильність? Чи небезпечне оточення? Чи якась подія в житті?
— Багато хто схильний до цієї хвороби — природна реакція наших далеких предків на навколишній світ, таємничий, небезпечний, незрозумілий! Ми несемо її в своїх генах. Та одні воюють зі страхом і перемагають, а інші здаються йому — зразу або поступово. Панафідін програв свою війну в кілька битв: щоразу, коли треба було прийняти рішення, страх підступав до його серця, болотяним отруйним туманом оповивав його душу, і він старався відкупитись від нього будь-якою даниною — друзями, любов'ю, совістю вченого. І талант він свій кинув у смердючу пащу цьому невситимому Молоху.
І тут мені рантом спало на думку, що Лижин якось надто вже збуджений. Говорив він запально, поквапливо, ковтаючи закінчення слів, виблискуючи очима, весь у полоні ідеї, яка його захопила.
Я перебив Лижина:
— Скажіть, а от ви самі — хоробра людина?
— Я? Я? — здивувався Лижин. — Я боягуз в усьому і завжди. Я боявся темряви, я боюся сусідки, начальства на роботі, своєї лаборантки, я боявся жінок, щоб вони не посміялися наді мною, я боявся битися, щоб мене не віддубасили.
— Тоді в чому ж різниця?..
— Я свій страх ненавидів, але не здавався йому, я завжди з ним боровся і зневажав себе, коли мені не вдавалося подолати його.