Вона, сер, зробила вам честь, адже прийшла сюди попрощатися і, стоячи біля вашої могили, пояснювала, що не зможе колись приєднатися до вас там, бо муситиме у належний час лягти на вічний спочинок біля того хлопця, свого нового чоловіка, значно…
Прошу вас… простогнав містер Воллмен.
Значно молодшого, докінчив я. Молодшого за вас. Більше підхожого, себто, їй за віком.
А ви, різко крикнув містер Воллмен, перетяли собі вени! Й так і стекли кров’ю на підлозі в себе на кухні.
Авжеж, відповів я, так воно й було.
Багато років тому, додав він.
Дуже багато років тому, погодився я.
Ох, Боже мій, мовив містер Воллмен, і шкіра в нього зробилася тонка, мов пергамент, і тілом побіг дрож, і оболонка почала раз у раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких йому довелося побувати у тій попередній місцині: юний підмайстер у забрудненому фарбою робочому одязі; молодий удівець, який витирає сльози, оплакуючи свою першу дружину; попри нав’язливе відчищання та відшкрябування перед похороном чорна облямівка на нігтях нікуди не поділася — така вже в нього була робота; самотній чоловік середнього віку, який не плекав уже жодних сподівань і знай працював та пив, а час од часу, коли усе навколо здавалося надто гнітючим, навідувався до хвойд; кремезний сорокашестилітній друкар у перуці та з дерев’яними зубами, який, завітавши у перший день нового року до Вікеттів, побачив у іншому кутку кімнати осяйну молоду жінку (фактично, зовсім іще дівчинку) у світло-зеленій сукні — і раптом відчув, що ще не старий, навпаки — молодий (цікавий, енергійний, хвацький), і вперше за багато років збагнув: у нього є що запропонувати, а якщо трохи постаратися, то, можливо, буде й кому.
роджер бевінс ііі
Ходімо? запитав містер Бевінс. Ходімо разом?
І його оболонка почала демонструвати різні майбутні іпостасі, сягнути яких йому, на жаль, не судилося: привабливого на вигляд молодого чоловіка, який стоїть на носі корабля, вдивляючись у низку жовто-блакитних будинків, що допіру з’явилися у полі зору на далекому березі (під час цього плавання його порав — і то добре порав — один інженер-бразилець, який багато чого йому показав і приніс чимало насолоди; відтоді він уже точно знав, що таке життя — для нього, хай який вигляд усе це має в Божих очах);
вдоволеного коханця (впродовж багатьох уже років) лагідного бородатого аптекаря на ім’я Рірдон; забезпеченого круглощокого чоловіка середнього віку, який до самого кінця не відходить від постелі бідолашного смертельно хворого Рірдона; майже столітнього, блаженно вільного від будь-яких бажань стариганя (йому вже не потрібні ні чоловіки, ні їжа, ні, таке враження, навіть повітря), якого привозять до церкви на дивовижному повозі, куди не треба впрягати коня, а їздить той повіз на ґумових колесах, і то так гучно, ніби гармата, що без упину стріляє.
ганс воллмен
Гаразд, відказав містер Воллмен. Ходімо. Разом.
роджер бевінс ііі
Схоже, рішення ми прийняли остаточне. Усвідомлення того, щó з нами, уже міцно сиділо в нас у головах, і заперечити його було годі.
ганс воллмен
Та все ж щось нас не пускало.
роджер бевінс ііі
І ми знали, що.
ганс воллмен
Чи то пак, хто.
роджер бевінс ііі
Сягнувши нарешті повної згоди, ми стрімголов помчали посковзом на схід (заточуючись на ходу, наштовхуючись, наче поранені птахи, на камені, горбики та стіни кам’яниць, не відчуваючи нічого, крім нагальної потреби якомога швидше потрапити туди, куди прямували); ми то спалахували, то пригасали, нас проймала дедалі сильніша слабкість, а підтримувала, та й то ледь-ледь, лише віра у свою реальність, якої, втім, залишалося щораз менше. На схід, на схід, ще трохи на схід — і ось ми дісталися врешті-решт до краю тієї незаселеної глухої місцини площею кількасот ярдів…
ганс воллмен
…яка закінчувалася моторошною залізною огорожею.
роджер бевінс ііі
СІІІ
Міс Трейнор, та дівчина, лежала, як завжди: біля огорожі потрапила колись у пастку, а тепер уже становила її частину. Тієї миті прибрала вигляд зменшених у масштабі димучих решток залізничного вагона, де застрягло кілька десятків обвуглених пасажирів, які вже доходили, проте гаркали ще найбрутальнішою лайкою, а «колеса» міс Трейнор тим часом безжально наїжджали на кількох свиней, які (наскільки ми зрозуміли) і спричинили катастрофу; ті свині мали людські обличчя й голоси і страшенно жалібно кричали, та колеса знай крутилися і крутилися, трощили їх і трощили, знов і знов, аж у повітрі тягнуло паленою свининою.