Хряснув за собою дверцятами водій Іван, котрий завжди смокче цукерку. Ось і зараз простягнув нам з лікарем по «барбарисці» і став без угаву торохтіти, що рак можна вилікувати нафталіном. Його теща знає рецепт.
Пригальмували біля ошатного особняка. З хвіртки вибігла повнява дівчинка і вчепилася в мій ящик з ліками — допомагати. В синюватих її вічках тремтіли сльози. Молода господиня, що лежала на канапі, кивнула на сусідню кімнату:
— У тата серце трішки забарахлило. Вчора ходив на цвинтар, а там на материній могилі накидано каміння й сміття. Суботник був, виявляється. Тато рознервувався і ось…
Лікар узяв воскову долоню діда з аскетичним обличчям, щоб порахувати пульс. І раптом на стінному годиннику закувала зозуля. Лікар незадоволено хмикнув, старий болісно посміхнувся. Я тим часом розглядав морських свинок у круглому, як казан, акваріумі. Звірята зіп'ялися на задні лапки й марно дерлися на скляну стінку.
— Чим їх годуєш? — запитав дівчинку.
— Вони, як люди, їдять усе.
Жінка дивилася з сусідньої кімнати уважно, трішки задерикувато. Замість того, щоб метушитися, бідкатись чи глухо схлипувати, як це роблять у більшості випадків при візитах «швидкої», вона сумирно примостилася в затінку. Чимось вона була схожа на Марту. Такою ж приязністю, незалежністю променилися її очі.
Поки старий дихав киснем, пили чай з липового цвіту.
— Спасибі вам, — сказала жінка.
— А ви, мамочко, часом не хворі? — в голосі лікаря звучали дратівливі нотки. І я зрозумів причину: йому не подобалося, як господиня приймала нас. У ліжку…
— Hi, — весело відповіла жінка.
— Мама ніколи не хворіє. Мама — спортсменка, — защебетала дівчинка.
— Он воно що. Яким видом спорту займаєтесь, мамочко?
— Верховою їздою. Трішки.
— Неправда, багато-багато, — знову встряла мала. — Майже щодня.
— Це, мабуть, дуже стомлює, вимагає тривалого відновлення сил? — з неприхованою іронією поцікавився лікар.
— Ніскільки. Мені звично, — усміхнулася жінка. — Тато, колишній геолог, ще малою брав мене з собою в експедиції. Відтоді й катаюся на конях.
На стінах висіли колекції метеликів та мінералів, над акваріумом лимонно світив торшер. І кожна річ, здавалося, знала тут своє усталене місце: пузатий глобус, картина з водоспадом, томики книг, килим трав'яного відтінку, майолікова ваза з бузком і милиці. Навіть елегантні милиці старого, що вилискували темним лаком.
Хворий дрімав, важко дихаючи. Заплющені повіки блищали, як мідні монети. Лікар зробив йому внутрівенний укол і подав мені шприц, щоб викинув. Зі стіни ванни на календарі безсоромно мружилася гола краля. Розхристана копиця волосся, хтиво-п'яні очі, ніжні пуп'янки грудей, каштановий трикутник лона… Я незчувся, як кров із шприца бризнула мені на плече…
— Хто твоя мати? — запитав я дівчинку, повернувшись до кімнати.
— Вихователька в дитбудинку. Це там, де діти без мам і тат. Якби я не мала мами, то була б теж у дитбудинку. А так — у дитсадку. Розумієте?
Я зрозумів. Бо батька і в мене не було, а мати раз у місяць приїжджала в село, де я виховувався в тітки.
Лікар теж пішов мити руки. Це означало, що треба збиратися. Жінка з канапи люб'язно подякувала, вибачилася за клопоти. Дівчинка виряджала нас, чалапаючи ззаду.
— Твій дід ходить на костурах? — спитав я.
— Це мама.
— Мама? Що, ногу зламала?
— Ні! — дивно, якось спересердя відрубала мала.
Вже біля хвіртки вона смикнула мене за пояс халата і тихо мовила:
— У моєї мами ніг немає. Коли вона була маленькою, впала з вікна… Але ви не думайте, вона вміє ходити й без костурів. Мама навіть танцює зі мною. А костури бере тоді, коли дуже стомиться. Сьогодні вона змучена, бо працювала вночі. Ви не сердитесь?
— Ти про що?.. Звичайно, ні.
— А він сердився, я бачила, — мотнула голівкою в бік фургона.
— Миколо, сідай хутко, ми й так до біса затрималися тут, — буркнув лікар через віконце…
Молодий «слідак» слухає мене начебто з цікавістю, але рухливі ґудзики його очей виказують інше: «Чи не набридло тобі, голубе, вішати нам локшину на вуха?» Він обертається до старшого, що в тій же позі нудьгує на підвіконні, й коментує з глузливим апломбом:
— Філолог.
В його устах це звучить майже як «фійолоп». Нарешті його старший колега виходить зі стану нірвани й оглядає мене так, наче щойно почуте прояснює в мені бозна-яку таємницю. Його сірі, як теплий попіл, очі дивляться не на мене, а якось через мене.