— І все? — розчаровано запитує він. — Крім цієї злощасної чебурашки вам нема що більше згадати?
Я знизую плечима.
— Далі протягом нічного чергування ви провадили якісь маніпуляції, пов'язані з кров'ю?
— Ні. Ця ніч була порівняно спокійною.
Прищавий виклично хмикає, спішно записує щось до протоколу. Другий розуміюче похитує головою. Він не зводить з мене проникливо-сумних очей, але мені здається, що мене він не бачить.
— Спокі-і-і-йною, — протяжно повторює він. — Ще б пак, ви встигли навіть побувати вдома під час чергування.
«І про це знають», — подумки відмічаю я без ентузіазму. А вголос кажу:
— Бачите, в нас був фальшивий виклик. «Ложняк». Через це ми заощадили півгодини.
— І часто трапляються «лозняки»?
— Трапляються. Надто вночі.
— Чому вночі?
— Не знаю, — брешу я.
Насправді добре знаю, чому. Вночі випадає нагода дошкульніше насолити таким чином недругові. Вночі до багатьох навідуються тривожне безсоння й відчай самотності, що й штовхає на безглузді, безтямні способи спілкування. А буває, що автором «ложняка» стає і сам санітар. Повернеться, похитуючись від утоми, з холодної ночі в тісну санітарську, а канапи обліплені тілами так, що нитку не просунеш. А заколисуюче гоготання полум'я в грубці так кличе, так кличе… А дружнє хропіння так підкошує ноги… І зламається м'якодухий хлопчина, зажене глибоко в підсвідомість рештки сумління й побіжить до телефонної будки в дворі. Набере заповітне «03» й удавано прохрипить: «Швидка? Приїжджайте мерщій — приступ». І через хвилину-другу котрогось нещасливця здеруть з нагрітого дерматину й поженуть ловити дрижаки на далеку сонну околицю. Щоб не заснути, він рахуватиме бліді ліхтарі вздовж дороги, а колега-зловмисник завзято хропітиме на лукаво відвойованій царинці твердого, як скриня, тапчана. Щоб могти не спати вночі, треба бути старим. А санітари на «швидкій» такі молоденькі.
Увійшла жінка в міліцейській формі, простягла старшому зеленавий папірець. Він розсіяно кивнув, жінка вийшла.
— …То ось кажу, — веду я далі. — Ми мали заощаджених півгодини, і лікар вирішив повечеряти вдома. Це мені по дорозі, я вистрибнув біля дому, де винаймаю кімнату. Але їсти не хотілося (не скажеш їм — катма що), і я подався в сад. Що робив там? Нічого. Спостерігав за бджолами над малинником (навіщо їм знати, що обікрав бабу на дві жмені смородини?). Подрімав на лавці. А за годину засигналив з вулиці водій і я побіг до машини.
— Коли це було?
— Близько дев'ятої. В хазяйки бубнів телевізор, я розпізнав мелодію її серіалу.
Старший, здається, не чує мене, ретельно, як дитина обгортку цукерки, розгладжує зеленавий папірець.
— Протягом вашого перебування в саду нічого надзвичайного не сталося? — запитує, тамуючи позіхання.
— Нічого. У всякому разі я нічого не помітив.
— Звісно, ви ж спали безтурботним сном немовляти, — підсміхується молодик.
«Трапився б ти мені десь у іншому місці», — мляво думаю я, бо злитися насправжки не маю сил.
— Не спав, — сердито відрубую. — Дрімав, куняв, давив комарика…
— Філолог, — знову зневажливо коментує прищавий.
Старший на його кпини не реагує.
— Отже, ви нікого не бачили поблизу? — ліниво цікавиться він. — Приміром, сусіду Сливака?
— Чому ж, бачив його крізь гілля дерев. Він порався в саду.
— Говорили з ним?
— Ні, ми не розмовляємо.
— Чому?
— Тому, що він мені не симпатичний.
— А дружина його? — масно ошкіряється молодик. Старший підсікає його недобрим поглядом, моторно підводиться.
— Отже, за вами засигналили — і ви пішли. Що в цей час робив Сливак?
— Не знаю, не бачив. І взагалі… я хочу спати. Цілу ніч мотався по викликах, а завтра залік з теорії літератури.
— Він хоче спати! — вигукує в захваті молодий. — Як це вам подобається, Петровичу?
— Бажання цілком природне. Та й законне, врешті-решт, — глянув на годинника, відтак прочинив двері в коридор. Увійшов міліціонер.
— Відведіть цього хлопця в порожню камеру.
— Ходімо, — тихо сказав той.
— У камеру?! — зарепетував я. — Що ви собі дозволяєте?! Як це?.. В мене завтра залік.
Старший наблизився до мене майже впритул. Я відчув запах дорогого одеколону. Зблизька його очі здавалися ще теплішими. Зовсім не міліцейськими.
— Послухай-но сюди, студенте. Завтра в тебе не залік, а іспит. Тобі належить відповісти на запитання, звідки на твоєму халаті кров.
— Сказав же — бризнув зі шприца ненароком! — майже волаю я.
— Я не про «чебурашку», хлопче. З нею все гаразд. Але на твоєму халаті виявлено ще й кров, що належить убитій людині. Вчора, в сусідньому саду.