— Що?..
— Ось свідчення медекспертизи, — втрутився прищавий. — Читай, філолог.
В його руці затріпотів, як метелик, зеленавий папірець. Той, що недавно занесла руда міліціонерша.
Труп лежав на боці, підім'явши нескошену траву. Ніякої незграбності в позі, навпаки, — здавалося, що людина після денних трудів прилягла перепочити. Ліхтарик вихопив з напівсутіні ослінчик із садовим інструментом: пилка, секатор, ізоляційна стрічка. На траві лежала перекинута банка з садовим варом. Далі — кривий ніж із засохлою кров'ю. За виноградними шпалерами Баранов знайшов зібгану ковдру. Після кількох фотоспалахів труп перевернули — на шиї запеклася широка рана. «Сонна артерія», — сказав хтось. «Швидка» ще не прибула. Надворі сутеніло, оглядати ймовірні сліди на стерні не було рації.
Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.
— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.
Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.
— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.
— Гадаю, вам краще знати.
Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.
— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…
— Я побачила кров на ножі.
— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.
— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…
Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…
Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.
— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.
Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:
— Він дуже дбав про свою зовнішність…
«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».
— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.
Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.
— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.
— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.
В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.
— Ох, ці пси…
— Звідки вони? Чиї?
— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…
Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.
«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.
— Де була вечірка, Марто Василівно?
— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.
— До котрої години ви пригощалися?
— До сьомої приблизно.
— А потім?
— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.
«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.
— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?
— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?