— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?
— Подумала, що він наклав на себе руки.
— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?
— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.
«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».
— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.
«Гм, з нею не знудьгуєшся».
— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?
— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.
— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?
— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.
«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».
— А з другого боку хто мешкає?
— Пенсіонерка, вдовиця.
— Сама?
— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.
— Спілкувався з вашим чоловіком?
— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.
— А між вами?
— Не розумію, — стрельнула очима.
— Між вами й студентом було щось спільне?
— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.
— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»
Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:
— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.
— А що каже сусідський студент?
— Той, що квартирує в баби? Його вдома немає. Начебто підробляє на «швидкій допомозі». Чергує цієї ночі.
— Он як. Виходить, у нього алібі. Чи як?..
Диваки, кров вони, бачте, знайшли на халаті. Ха, та цього добра в моїй роботі скільки завгодно. Буває, ніч закінчуєш з виглядом різника. Приміром, коли доставляєш когось після різанини на весіллі. Може, й зараз щось подібне розкручує міліція, шукає кінці. Дався їм мій халат з плямою крові… Але стривай-стривай, я ж сам запевнив слідчого, що перед чергуванням одержав чистий халат і, крім тієї «чебурашки», крові за ніч не було. Чи й справді — не було? Хіба я прокрутив у пам'яті всі виклики? Спробуй згадати усе після безсонної колотнечі. Скільки разів брався записувати цікаві деталі під час візитів, а потім відкидав той санітарський щоденник, не вистачало терпіння.
Що ж було після «ложняка»?..
Був жовтолиций дід із широким рубцем на чолі, напевно, офіцер у відставці. Напад астми. У балоні не виявилося кисню. Я шепнув лікареві, той сказав уголос: «Даруйте, але нам ніде заправити балон». Дід з налитими кров'ю очима відрубав:
— Мене це не колише. Заправляйте хоч у кіоску.
І ми поїхали з водієм за новим балоном. Не квапилися, «швидка» ніколи не квапиться, коли з нею так поводяться. Дорогою водій хотів заскочити додому, глянути на місячну доньку. Я відраджував його, мовляв, мала давно вже спить. Але він затявся. «Напевно, ти хочеш пересвідчитись, що тепер там немає когось, хто не входить до складу сім'ї, — підколов я. — Тоді інша справа». У нього почервоніло не тільки обличчя, а й руки. Можливо, раніше й не думав про це, а зараз подумав. Але додому не заїхав.
Дідові-астматику полегшало, він подобрішав. «З вашої милості я з'їв дві кисневі подушки». Навіть пригостив нас чаєм з ліверними пиріжками, які студенти називають «собачою радістю»… Ні, крові тут не було.