— Маркізе, простеж особисто, щоб за тією жінкою добре доглядали в Єрусалимі.
— Ти міг би цього й не казати, Лисе.
— І ще одне: її буде супроводжувати моя людина.
— Хіба я колись перечив тобі?
— Було таке. Якось я похвалився, що вилізу на п'ятий поверх по дикому винограду, а ти не повірив, сказав, що обкакаюся…
— Я міг це допустити теоретично, але не міг повірити, що ти зважишся.
— Світом, Маркізе, править ще й віра.
Тоді зібралася вся їх шайка, як на атракцію. Він скинув кеди, поплював на руки і поліз. Галузяччя гойдалося і тріщало, але він устигав хапатися за іншу ліану. Порох забивав очі, та й добре, бо на рівні третього поверху він злякався. Гілки ставали все тоншими і чіплялися за гнилі балконні рами якось ненадійно. Поблизу десь цвірінькали горобці, і вітер холодив чоло. А голоси знизу танули у виноградному листі. Його пойняв страх…
Тоді він ще не знав одинадцятої заповіді Тата.
«Не бійся, мій хлопчику, нічого не бійся», — Тата різко встромив лезо в його розбухлу скроню. Звідти чвиркнула сукровиця.
«У-у-у-мг!» — застогнав він, скрегочучи зубами.
«Мовчи й терпи, — сухо наказав Тата. — Це ще дурниця. Бджілка вжалила та й годі. Усміхнись — і далі біжи. Нічого не бійся, хлопче.
Ось тобі моя одинадцята заповідь. Не бійся „мусорів“, цього ганебного племені. Бо є лиш один наглядач над нами, якого треба боятися. Один він нас буде судити, про це пам'ятай. А з іншими тримай коромисло прямо. Не бійся чесних, правильних злодіїв. Прислухайся, поважай, але не бійся. А тим більше — всякої потолочі, яка зазіхає нишком і ззаду. Не будеш боятися їх — вони боятимуться тебе. І нічого тобі не зможуть заподіяти, крім смерті».
«Хіба це мало, Тата?»
«Смерть — це найменше, чого треба боятися. Бо смерть — найменший з усіх різновидів болю. Зрозумієш це і будеш легко й довго жити. Будеш жити завжди.
Смерть очищає. А страх загиджує. Страх має свій запах, свій сморід. Коли весь час боятимешся, то й сам відчуєш його. Це гірше, ніж брудні шкарпетки чи гнилі зуби. А побореш його раз, вдруге, втретє — і позбавишся, врятуєшся. І будеш над страхом, як скеля над болотом. Твердий, спокійний і байдужий».
«Але, Тата, я боюся. Ні, не тоді, коли вони кидаються на мене із заточками. Тоді злість спалює мій страх. Я боюся до того, а особливо — після, коли прокидаюся вночі…»
«Нічого, хлопчику, це нічого. Так з усіма буває. Навіть зі мною інколи. В кожній душі є більша чи менша частина ночі. З нею треба боротися, а не із заточками. Бо що вони? — осині жала та й годі», — хрипло сміявся Тата, і тьохкала його права легеня, проткнута колись спицею.
— Колегія адвокатів слухає.
— Привіт, Костику.
— Доброго дня, Олександре Петровичу.
— Вітаю з новим призначенням. Бачу по телевізії, що ти на політиків переорієнтувався.
— Все врешті-решт політика. І те, чим ви займаєтесь, Олександре Петровичу.
— Те, чим я займаюся, називається роботою.
— Вам давно слід зайнятися політикою.
— Звісно, кому, як не злодію в законі, займатися законодавчою діяльністю…
— Облиште, Олександре Петровичу, світом керує капітал. Ви у бізнесі непохитний авторитет. Вам сам Бог велів іти у велику політику.
— Бог нікому цього не велів, Костику. Кесарю — кесарево.
— Таким, як ви, люди вірять.
— Ось тому я туди і не пхаюся. Поки вірять. А тобі рекомендую.
— Наш час ще не прийшов. Але вже скоро. І, повірте, ми знатимемо, що робити з державою. Бо це наша держава, ми в ній виросли. А теперішні виросли в іншій — з культами, голодоморами, з дружбою народів задля одного народу… Гени не зітреш… Теперішні, як миші, набили вже свої нори по вінця та й оглядаються на котів, а між собою гризуться. Скільки б не зібрати мишей докупи, тигра з них не вийде. Дайте нам, Олександре Петровичу, якихось п'ять років — і ми покажемо, що вміємо…
— Даю, Костику. А поки що займись тут одним дільцем. Є у вас така контора — Центр усиновлення дітей. Чоловічок там один працює перекладачем. Звати Владом, любить дорогі напої, пописує детективи. Ось ти йому й розтлумач як юрист, що він може сам вляпатися в детективну історію. Як поганий герой. А може просто — як свідок. Гаразд? Ось така історійка…
— Мені все зрозуміло.
— Гонорар тобі передадуть.