— Облиште, Олександре Петровичу. Це дрібниця. Гадаєте, я забув, на чиї кошти навчався?
— Не парся, це ти давно відпрацював. А за добру пам'ять хвалю. Ти краще порадь зі столиці, за кого нам, провінціалам, голосувати?
— На цей рахунок можу вам лише вас процитувати: «Єдино правильного вибору не буває».
— …Навіть коли вибирають нас.
Яблуко лежало на ноутбуку і притягувало очі. І руку. Тепла зелена плоть лагіднила долоню. «Як же ти, нерозумне дитинча дерева, прихитрилося вродитися таким рябим, коли довкола всі твої побратими жовті, червоні й зеленаві?» Бавлячись яблуком, він переглядав електронну пошту. Листів і повідомлень було багато. Добрих і не дуже. Але хоч би хтось побажав йому просто доброї ночі.
Він вимкнув комп'ютер і дістав телефон.
— Здрастуйте ще раз.
— Здрастуйте. Щось трапилося?
— Ні. Але я подумав, що, може, ніхто вам сьогодні не побажав доброї ночі…
— Дякую, вже побажали. І попередили, що якщо я дзявкну десь не те, що слід, опинюся біля матері. Ліжко в ліжко… Тому ще раз прошу вас: забудьте про те, що з мене вихлюпнулося. Не треба їх дратувати.
— Собака, що гавкає, не кусає.
— З собаками, може, й так. Але ви не знаєте цих людей.
— Тим краще для них.
— Ви все жартуєте. А я починаю нервувати.
— Синичко, я можу говорити й серйозно. Наприклад, про ваших неандертальців. Коли насувався льодовик, вони зв'язували плоти і пливли до тепліших рік і морів… Все далі й далі від батьківщини. А коли зрозуміли, що льодовик не обійти, загорнулися у звірячі шкури й рушили йому назустріч. Гартовані, злі й рішучі. І перемогли. І завдяки цьому тепер є ми. Ті ж неандертальці, тільки з тоншою шкірою і дезодорантом. Необхідно пливти далі, Синичко. Все буде добре. В усякому разі, з тобою і твоєю матір'ю.
— А з вами?
— А я — кроманьйонець, — засміявся він. — Я ніколи не втікав від льодовиків. Я сам із льоду.
— Ви знову жартуєте. Але мені від цього стає спокійніше. Бажаю і вам доброї ночі.
Ніч накривала Мукачево духмяною пеленою ізабельної стиглості.
Світла забагато не буває
Охоронець, як завжди, читав свою газету. Здається, одну й ту ж. Він дізнався в нього, де можна купити парасольку, і побачив через вікно змоклу фігурку Колі. «Ось хто мені зараз конче потрібен».
— Здається, хлопче, ти поправився за два дні.
— Торт ми з'їли втрьох.
— Хто третій?
— Баба Ліза. Вона живе з нами.
— Що ти верзеш?
— Бачили б ви, дядю Сашо, що в неї діється. Дах зняли. Чесне слово. Кажуть, там зроблять ще одну кімнату і комору для трав. Ми з мамою покликали її пожити поки що в нас. У літній кухні. Мама вже другий день не п'є. Баба Ліза їй чай варить із жовтих гірких квіточок. Мені шепнула, що цим чаєм вона не одного вже віднадила від горілки. Ми й ваш торт їли з тим чаєм. Баба Ліза сказала, що це улюблений її торт і так уміє пекти тільки її знайома з Кленового.
— Який усе-таки тісний світ провінції! Колю, ти знаєш, хто такий Барак?
— Хто не знає?
— Як він виглядає?
— Просто. Здоровий бугай, із косичкою, як у дівчини. А ланцюг у нього знаєте який на шиї?! Мене би до землі зігнув. І на пальцях золоті гайки…
— А в носі кільця немає?
— Ні, в Барака немає.
— Слухай, Колю, мені потрібен столяр.
— Хіба Олекса. Зараз у зав'язці. Коли не п'є — золоті руки. Я в нього відходи беру на розпал.
— Я намалюю креслення, а ти віднесеш Олексі. Мені потрібна будка на коліщатах. Нехай він змайструє її з найтоншої і найлегшої фанери. Пофарбує і напише те, що я скажу. Залучиш хлопців, і доставите її в одне місце. Не скупися, щоб робота була зроблена надійно і в строк.
— Дядю Сашо, за гроші тепер що не зроблять…
— Мабуть, твоя правда, Колю. Гроші — не головне, це те, що йде перед головним.
Заходячи в «Золото тигра», намагався згадати, коли востаннє бував у таких крамницях. І не міг пригадати. Розкіш опорядження била по очах. Ряхтіння прикрас, ліпнина, скульптури, венеціанські стіни і натяжна французька стеля. Європейські технології поєднані зі східними мотивами, азіатською химерністю. Таки незнищенні в нас чингісханівські гени. І нові чингісхами це підтверджують скрізь.
Жінка з блідим пісним обличчям, очевидно, директорка, щось обмірковувала з дженджуристим молодиком, що тримав у руках ватман.
— А на ці полиці я дав би ще більше світла, — пояснював той. — Скісними фіолетовими пучками, що надасть виробам ефект принадності й загадковості.